Дивлячись через вікно на вулицю, помічаю, що не можу відірвати очей від заворожуючого дрібного дощу.

Холодний ранок, мокрий асфальт, люди поспішають у справах. Хтось встигає, а хтось, як завжди, ніколи не запізнюється.

Ховаючись під парасолькою молода мама веде за руку маленьку дівчинку, якій, мабуть і все одно, куди її ведуть, тому що зараз вона більше нагадує зомбі, який ще спить. Рухаються тільки ноги, не оминаючи калюжі та розбитих ям на асфальті, що ремонтували ще в часи дитинства її батьків. І якби не тягнули за руку, то так і стояла би на місці. Не має значення, куди потрібно йти – так треба.

Хотів написати ще деякі доповнення до вірша, але, здається, там і так все зрозуміло. Єдиного бажаю, роблячи свій вибір, міцно затуляйте вуха і широко відкривайте очі.

Ці рядки важко буде зрозуміти тим, хто ніколи не жив в СРСР.

Проте, для думаючих і бажаючих розібратися в нашій історії, завжди можна знайти відповіді на поставлені власні запитання. А тим, хто мав відношення до тієї країни, я бажаю одного – не жалкуйте за дешевою ковбасою і “сильною” рукою. Коли ковбаса закінчується в “сильній“ руці з’являється безжальний, несправедливий меч тирана.

Можна попасти під роздачу. Не думаю, що всі жалкуни хотіли б жити в часи голодомору, репресій і доносів, в часи суцільного дефіциту і безправ’я. А це також та країна.

Задумайтесь, в якій країні ви бажали б життя собі, свої дітям та внукам: Англія чи Росія, Швеція чи КНДР і т.д.Тому будуймо свою маленьку швейцарію тут, в Україні. Вичавлюймо з себе раба, вичавлюймо з себе “совка”.

Спеціально по темі розмноження клена-паразита побував на прийомі в нардепа Івана Спориша. Він, на жаль, навіть не знає, яке це дерево.

Я просив розробити закон про покарання тих, на землях чиїх проростає клен товстіше 5 см. Пообіцяв депутату знайти більше матеріалів по району по цьому дереву.

Кинувся шукати, ніде немає інформації. Ніхто не займається проблемою. А у нас, в Мурованокуриловецькому районі, колись засадили ним лісосмуги і він безконтрольно поширився і витісняє навіть акацію.