Дивлячись через вікно на вулицю, помічаю, що не можу відірвати очей від заворожуючого дрібного дощу.

Холодний ранок, мокрий асфальт, люди поспішають у справах. Хтось встигає, а хтось, як завжди, ніколи не запізнюється.

Ховаючись під парасолькою молода мама веде за руку маленьку дівчинку, якій, мабуть і все одно, куди її ведуть, тому що зараз вона більше нагадує зомбі, який ще спить. Рухаються тільки ноги, не оминаючи калюжі та розбитих ям на асфальті, що ремонтували ще в часи дитинства її батьків. І якби не тягнули за руку, то так і стояла би на місці. Не має значення, куди потрібно йти – так треба.

Це мені нагадало сусідку, яка кожного дня виводить на прогулянки свою стареньку матір і тримає її під руку. По очах старенької видно, що їй все одно, куди йти і вона краще б сиділа вдома, але – так треба. Вона так само через силу перебирає ногами і не може дочекатися повернення у свою кімнату.

Чи буде ось так та маленька дівчинка тягнути колись і свою матір за руку? Чи буде вона згадувати подібні часи свого дитинства?

Мабуть що так, буде... якщо прокинеться.

КОМЕНТАРІ