Чи задумувались ви коли-небудь, чому люди обрали з-поміж багатьох інших саме те, а не якесь інше місце для поселення. Чому саме так, а не якось інакше були прокладені дороги? Чому з-поміж багатьох містечок і сіл палаци були збудовані  лише в окремих з них?

Мабуть відповіді на ці питання можуть бути різними. Звичайно, це і безпека (саме тому багато найстаріших сіл нашого району ховались у глибоких ярах і непрохідних лісах). Це і близькість до води, багатство природи. На багато поставлених питань дати відповіді ми вже не зможемо ніколи. Багато чого втрачено, знищено, забуто. Але залишилась незмінною краса рідної подільської природи. Наші предки любили, цінували, шанували, розуміли і відчували красу в усьому. Ця краса - у наших звичаях, традиціях, культурі. Наші мудрі предки обирали ще і красиві місця для проживання. Це, звичайно, лише моє припущення. Воно немає ніякого наукового підґрунтя. Але невже може виникнути якась інша думка, коли заходить мова про Муровані Курилівці. Вони справді красиві були і є в усі часи і різні пори року!

Лежать Муровані Курилівці вздовж крутих берегів річки Жван, притоки могутнього Дністра і давнього тракту з Кам'янець-Подільського до Могилева. Цей тракт був закладений колись у воєводстві Руськім і Подільськім заможною польською родиною Чурилів (герб Корчак). І називалось поселення спочатку Чурилівці. Десь у середині XVII ст. дочка Миколи Чурила - Софія приєднала Чурилівці до багатств її другого чоловіка - Казиміра - Миколи Косаківського. І належали Чурилівці родині Косаківських до середини XVIII ст. Правнук Казиміра -Миколая - Станіслав Косаківський (1721-1761р.р.), каштелян кам'янецький, який був одружений з Катаржиною з Потоцьких, в заповіті записав Катаржині (дітей у них не було) у по життєву власність землі брацлавські і подільські, в тім числі і Чурилівці.

Катаржина з Потоцьких (Косаківських) була відома гострим і в'їдливим розумом, жила у своєму дідівському Станіславі, у Львові або Христонополі, але завжди в межах Австро-Угорської імперії. Вона мала глибоку антипатію до Росії і її прихильників. У Петербурзі не виявила належної покірливості, що спричинило загрозу примусового розпродажу всіх багатств або їх конфіскацію. Виправлені стосунки із царським двором над Невою і потрібні заходи сприяли тому, що Чурилівці не відібрали, а тільки у 1793-95 p.p. передали їх Станіславу Дельфіну Комару (г. Корчак - лінія Чурилів) синові Йозефа Бенедикта і Сюзанни з Цеткоських. 

Комар був одружений з Гоноратою Орловською (герб Любіч).

Станіслав-Дельфін Комар походив не з дуже заможної шляхти, мав родинні зв'язки зі Станіславом Косаківським, звідси на нього, як манна з неба, впали ключі чуриловецькі, рівненські, гонорівські, озаринецькі, був ще добрий посаг дружини.

Потім ще була вигідна купівля землі. Дякуючи цьому, став паном фортуни, яка вилилась у 140000 моргів землі з чотирма містечками і 36-а селами, в яких мешкало більше 10000 підданих.

Однак серед цих багатств не було відповідної резиденції, яка б задовольняла його потреби. Тому обрав для цього Чурилівці, де ще частково збереглися мури великої руїни після Чурилів з XVI ст. Оскільки вони не були придатні для відбудови, новий власник спорудив на тім самім місці у 1805 році прегарний палац з тесаного каміння, за яким з часом закріпилася назва "подільського Лувру".

Недалеко з'явились інші муровані будинки, тісно зв'язані із палацом. З цього часу і прийшла нова назва місцевості - Муровані Чурилівці. Коли їх стали називати саме Курилівцями ще невідомо. Але те, що у 2005 році виповнилося 200 років палацу Комара і новій назві нашого селища, факт незаперечний.

Засновник резиденції з часом дочекався великих прибутків від цього, став обіймати посаду маршала шляхти губернії, був куратором шкіл кременецьких, на утримання яких виділяв значні кошти.

Перебуваючи в Петербурзі як справжній космополіт (людина, яка заперечує патріотизм, національну належність, культури, байдужий до власної батьківщини, народу) захоплювався чужими звичаями.

Остаточне формування його космополітизму завершили французькі емігранти, які після революції у своїй країні стали навідуватись в родові польські землі. Часті виїзди Комара за кордон, в основному до Парижа, спричинили передусім французький характер життя його двору. Досить бурхливе, веселе і безтурботне життя у Куриловецькім палаці однак тривало недовго. У 1830 році, незважаючи на всю чарівність резиденції і всієї околиці, родина Комара покинула Поділля, тепер уже назавжди.

Після смерті Станіслава-Дельфіна Комара його вдова осіла в Римі, щораз все рідше навідуючись до свого добра над Жваном. Дідизною заволодів найстарший син Олександра Комара, але і він був у Курилівцях досить рідко, у якихось виключних випадках. Назавжди залишилась за кордоном найстарша сестра його - Дельфіна Мечиславівна Потоцька. Подібно вчинили дві молодші сестри, з яких Наталія одружилася з графом Медичі - Спада, а Людвіка - з князем Каролем Беаувеа. Свої частини спадщини теж спродали інші сини Станіслава Дельфіна-Комара Мечислав (помер у 1880 р.) і Володимир (помер у 1869 р.)

Дочка Станіслава Комара і Гонорати Орловської, Дельфіна Комар (1807-1877), в 1825 році вийшла заміж за Мечислава Потоцького. Шлюб в католицькому обряді відбувся 7 листопада в селі Вербовець. Мала з ним двох дочок, які померли ще в дитинстві. Мечислав знущався над дружиною, не мігши дочекатися легального спадкоємця. Під час листопадового повстання, Дельфіна, перебуваючи тоді в батьків, втекла з родиною до Франції, покинувши чоловіка.Так розпався їхній шлюб. А в 1843 році суд в Кам'янці офіційно розірвав їхні стосунки. Мечислав до кінця життя Дельфіни виплачував їй пенсію в розмірі 100 тисяч франків щороку.

Дельфіна відзначалася вродою, а також розумовими та артистичними здібностями. В молодості була ученицею Фредеріка Шопена. Після розставання з чоловіком виїхала за кордон, де мешкала будучи приятелькою і довіреною особою Зигмунда Красінського, а також його найтривалішим коханням. З Красінським познайомилася в Неаполі 24 грудня 1838 і швидко стала його полюбленою, перед якою поет відкривав всі свої думки і наміри і для якої писав твори. Похоронена Дельфіна була 6 квітня 1877 року на кладовищі Монморенсі в Парижі.

Найдовше залишався у Подільському краю Олександр Комар, одружений з Пелагеєю Мостовською. У нього було 4 дочки: Гонората Пшездецька, Марія, Олександрина і Наталія (черниця). Перед 1870 роком Олександр Комар продав Муровані Курилівці російському адміралу Миколі Чихачову. За законами того часу новими власниками маєтків і земель могли бути тільки росіяни.

Осівши при сестрі Дельфіні Потоцькій в Ніцці, Олександр Комар там і помер у 1875 році. Курилівці залишились власністю російською аж до революції 1917 року. Від цього року почалась зовсім інша історія Мурованих Куриловець

В. Ревуцький

• Попередня
• Наступна

КОМЕНТАРІ