Байдужим і не байдужим,віруючим
і невіруючим, заблукалим і лицемірним,
і відвертим покидькам... 
“Прозріють ті - бажає хто прозріти.
Ті осягнуть - у кого розум є…”

“НЕВІРНА”

Церковні стіни проклинали,
Ненависно і люто нависали.
Готові впасти, розчавити,
Не пустити.
”Невіра”, “Невірна”-
Сичали в спину.
Безмірна туга оповила душу.
Побігла аж за двері...
Вже на церковному подвір’ї-
“ Тобі зізнатись Боже мушу,
Востаннє я у цім приході,
В цій церкві.
Досить! Годі!”
Аж скрикнула, не тямлячи себе,
Змарніла Василина.
І раптом стало легко,
Мов дитина,
Кудись би бігла і співала.
Не відчувала тіла.
Душа летіла, аж за хмари,
Там кружляла
І з вітром ніжно розмовляла.
Та щось на вітер це не схоже.
Невже, це сам отець?
“О Боже!
Прийми же сповідь ти мою.
Я душу зранену свою
Тобі на розсуд віддаю”.
Що ж стало краплею тією,
З якої море розлилось,
Зневага вийшла з берегів,
Презирство охопило й гнів
До цих запроданців - попів?
Напевно, як у Запоріжжі,
Місцині вільності, Січі,
На роздоріжжі світів,
Мерзенний дурисвіт у рясі
Не схотів
Дитя невинне відспівати,
До божих рук його віддати,
У царство боже,
Бо ж не гоже -
Не ті хрестили і не там.
Дитя належить - ворогам.
Такі намісники в Кирила,
Не слуги божі - вража сила
Церкви Вкраїни заселила.
До рук прибрали лаври спритно.
Там святості давно не видно.
Російський дух над всім панує.
В святинях піп чужий гендлює.
В думках металась Василина,
Як можна, у лиху годину,
В часи війни, страждань
І скрути
В казаннях слова не почути
Про доблесть воїнства святого:
Хто землю рідну боронив,
Життя віддав за Україну,
За неї кров свою пролив.
Не чути дзвонів, не лунають,
Не проводжають у останній шлях
Загиблих у важких боях.
Все більш Кирила впоминають
В молитвах і проповідях.
А прихожани, що німі,
Немов поглухли і сліпі,
Смиренно голови схиляють
І благочинного сприймають
З Ісусом рівним на землі.
Чи божевільні, чи дурні?
Давно в цій церкві щось не так:
Забутий Бог, Ісус - бідак
За віру на Голгофу йшов,
Розп’ятим смерть свою знайшов.
Не рівня, в рясах фарисеям.
Ці продадуть: за жирну паству,
За розкіш,
За мирське багатство,
За вищий, за церковний сан.
А віра так для них - обман.
Торгують в храмі, біля храму.
Торгують совістю і крамом.
Єдиний бог у них-мамона.
Для них не писані канони.
Колись давно, у гожу днину,
До міста, до Єрусалиму,
Ісус зібрався, Божий Син.
Одяг простеньку одежину,
Вмостився віслюку на спину,
Та й і поїхав в божий храм.
Як увійшов, а там бедлам.
Торгують, продають, міняють,
З отцем святим - не розмовляють.
Вжахнувся, всіх прогнав.
Торгівцям голубів - вказав
На двері. Повелів- не місце тут
Гешефт робити,
Лишень із богом говорити.
Давно це було. Ой давно!
А хто ж прожене цих? Ніхто!
Бо ж самий старший поводир,
Той, що в Москві, який Кирил,
На все оте благословив,
І хрест свій кров’ю окропив,
І люту злобу породив.
А час летів, війна вбивала,
Війна неслась і викривала
Всю гниль і сутність,
Всі устої,
Не української, чужої церкви,
Її ошукані дурманом жертви.
У храмі, певно, що єдина,
За тих молилась Василина,
Хто меч для захисту підняв,
Від нечисті охороняв
Країну - неньку Україну,
Її народ, свою родину.
Благала янголів небесних
Оберегти від ран тілесних.
Якщо ж до когось,
Під час бою,
Смерть підкрадеться,
Щоб без болю,
Життя підступна забирала.
Літали янголи, кружляли,
Крилом від смерті прикривали.
Кого не встигли, не накрили,
Крилом безсмертя вічним вкрили.
Їм шану й почесті складали.
В Верховній Раді, при параді
Героїв стоячи вітали.
А трійко було, що й не встали,
З тієї церкви, що кричать- 
На них єдиних благодать.
На мертвих і живих плювали.
Зневажили синів отчизни.
Гієни в рясах, а не люди.
Подоби підлого Іуди.
Природа - матінка піднялась,
Обурилась, розперезалась...
Не встали гієни у рясах,
Не встали.
У горах смереки надривно
Кричали.
Нащадки Іуди-
Продали, продали.
У чистому полі
Тополі волали,
Від люті гілляки на собі ламали.
І хвилі високо вставали горою,
Як оплески в раді лунали героям.
І неслися, неслись по Чорному морю.
Їх славі плескали
Об берег прибоєм.
Притихли вітри,
Не свистіли, не дули,
Щоб хмари пойменно
Їх ім’я почули.
Дніпровські пороги з глибин забурлили,
Чому не прогнали ті бісові сили,
Що підло не встали
Й прокльони бубніли?
І тільки хрести
На могилах мовчали.
Мовчали і знали,
Чому не прогнали,
Не вивели геть сатанинську чуму.
Не було кому,
Не було кому.
Герої в могилах
Без сили лежали.
Всі сили Вкраїні 
Назавжди віддали.
Тому й не підняли,
Тому й не прогнали.
Котилися сльози,
Від гніву горіла.
В сльозах би втопила,
Спалила іскрою, 
Щоб згинули геть
За зневагу героям.
Закінчила сповідь свою Василина.
За браму церковну
Ступила сміливо.
Ніщо не держало, душе не боліла,
Подалі штовхала невидима сила.
Подалі від “міру російського” й кліру,
Від чванства й пихатості,
Риз золочених.
За іншим порогом канонів священних
Знайде собі правду, та іншу дорогу.
Бо ж вірить не пастві, не церкві,
А Богу.
А ви залишайтесь, цілуйте десницю,
Несіть коровай на попівську річницю,
Іконам російських тиранів вклоняйтесь,
Загиблих синів України зрікайтесь.
Байдужі, бездумні, зневажливі
Люди, і вас продадуть,
І спасіння не буде,
Як чобіт російський піде по країні.
Для “старшого брата”
Лишень в домовині
Він любить вкраїнців-
З віків і понині.

Анатолій Козак

10.02.2018

• Наступна

КОМЕНТАРІ