Я є, я ще жива,не вмерла, 
Я житиму, допоки той 
Останній українець 
Хохлом зросійщеним не стане, 

Не замурує мене, 
Мій дивний голос, спів 
В холоднім серці байстрюків. 
Я виривалася, тікала, 
Як нищила мене навала 
Валуєвських мерзенних 
Циркулярів... 
Втікала від драконівських законів 
У села і містечка, отуди, на волю, 
Там шукала долю, свою єдину. 
Знала, що як згину, 
Не буде більше України, 
Блукатимуть містами московини 
І насміхатимуться підло і єхидно: 
“Ну де ж та ваша мова, 
І не чутно, і не видно?” 
Стидно, боже, як же стидно 
За пань пихатих і панів дорідних, 
Втікаючих від берегів 
Поки ще рідних, 
До мови, лексики чужої, 
Не безневинної, страшної зброї 
В руках умілих інтриганів. 
Страшнішої за постріли 
З наганів. 
Обрусіли.Найкращий цвіт 
По таборах згноїли. 
Хто захистить і стане на заваді 
Отій зросійщеній армаді? 
Хто не цураючись, промовить 
Слово 
І розриватиме окови 
Зневаги до своєї мови? 
Я зачекаю, розумію, 
Знаю, 
Як важко те дається. 
Вибачаю. 
Все чую більше голосів лунає: 
Дитячих, юних, молодих, 
Не порчених, таких живих. 
Я все чекаю, коли уже сконає 
У серці кожнім той хохол, 
Чужий зневажливий могол 
І гордість українця запалає. 
Прийде той час - я знаю, 
Я - чекаю. 

07.02.2017

• Попередня
• Наступна

КОМЕНТАРІ