Люд­сь­кі до­лі. Во­ни так схо­жі і вод­но­час рі­з­ні. Чи ми їх оби­ра­є­мо? А мо­же й спра­в­ді з на­ро­джен­ням за­сві­­чу­єть­ся твоя зір­ка, яка ве­де те­бе усе жит­тя.

Спли­ло во­ди чи­ма­ло, від­шу­мі­ло ве­сен з то­го ча­су, як мо­ло­да, ене­р­гій­на, упе­в­не­на у со­бі, на­по­ле­г­ли­ва та за­взя­та ді­в­чи­на Оля з Ко­ни­ще­ва до­ла­ла свій жит­тє­вий шлях до ме­ти. А був він і спра­в­ді, як ви­шит­тя на ма­ту­си­но­му ру­ш­ни­ко­ві. Спо­ді­ва­ю­чись ли­ше на свої си­ли, во­на пра­цю­ва­ла і на­вча­лась, від­да­ю­чи всі си­ли, ене­р­гію улю­б­ле­ній спра­ві, на пе­р­ший по­гляд,  зо­всім не жі­но­чій. Лю­ди – ось що бу­ло ос­но­в­ним у ви­бо­рі про­фе­сії, слу­жи­ти лю­дям. І так май­же уся її тру­до­ва ді­я­ль­ність: на­ча­ль­ник ра­йон­но­го па­с­по­р­т­но­го сто­лу. Так, це на­ша ді­в­чи­на з Ко­ни­ще­ва, ни­ні ма­йор Оль­га Ми­ко­ла­ї­в­на Ан­д­ру­щак.

Зда­ва­ло­­ся б усе про­с­то, ро­бо­та як ро­бо­та, та ні, во­на й на мить  не по­ли­ша­ла ду­мок про се­ло, про од­но­се­ль­ців. Зав­жди зу­стрі­ча­ла їх, як рі­д­них лю­дей, ра­ді­ла їх ус­пі­хам, су­му­ва­ла втра­там.

І до сьо­го­дні збе­рі­гає Оль­га Ми­ко­ла­ї­в­на ви­рі­з­ки із га­зет про пе­ре­до­ви­ків од­но­се­ль­ців то­ді­ш­ньо­го кол­го­с­пу.

Зви­чай­но, не ви­па­д­ко­во, що са­ме у по­трі­б­ний час об­ра­ли її сво­їм сіль­сь­ким го­ло­вою жи­те­лі те­ри­то­рі­а­ль­ної гро­ма­ди. По­го­дь­тесь, час не ле­г­кий – ре­фо­р­му­ван­ня го­с­по­дарств, змі­на форм вла­с­но­с­ті. Бо­лить ду­ша сіль­сь­ко­го го­ло­ви за ко­ж­ну сі­м’ю, ро­ди­ну, ди­ти­ну, ста­ре­нь­ких лю­дей, а та­кож за свя­ту зе­м­лю.

Знає ці­ну зе­р­ни­ни, хлі­би­ни. Не­ле­г­ко жи­ло­ся їм удвох з ма­ті­р’ю. Ни­ні, ви­ти­ра­ю­чи сльо­зи, зга­дує ма­ту­ся Оле­к­са­н­д­ра Ар­те­мі­в­на, як до­не­ч­ка, на­вча­ю­чись у 4 кла­сі, до­по­ма­га­ла їй на фе­р­мі.

Ко­ли шко­ля­рі до­по­ма­га­ли кол­го­с­пу у зби­ран­ні вро­жаю, Оля за­ро­би­ла аж 40 кілограмів ку­ку­ру­дзи. Це бу­ло най­бі­ль­ше се­ред уч­нів. «Пе­р­ший за­ро­бі­ток до­не­ч­ки», – мо­вить крізь сльо­зи ма­ти.

«На­ша Оля» – так го­во­рять про сіль­сь­ко­го го­ло­ву лю­ди стар­шо­го по­ко­лін­ня. Во­на усім до­по­мо­же і по­ра­дить, по­спі­в­чу­ває і на ві­р­ний шлях на­ста­вить. Зав­жди лю­д­но в сіль­сь­кій ра­ді. Тіль­ки й чу­ти: від­шу­кай, пе­ре­дай, зро­би, ві­зь­ми…

Та чо­му б і ні? Вго­ру – вниз і зно­ву, не раз. «Так це ж для лю­дей!» – мо­вить Оля Ми­ко­ла­ї­в­на.

По­стій­но пік­лу­єть­ся, щоб кра­ще жи­ло­ся усім – ді­то­чкам в са­до­ч­ку, в шко­лі, про ме­ди­ч­не і куль­ту­р­не об­слу­го­ву­ван­ня. Пра­г­не, щоб кра­си­ві­ша­ло се­ло, а лю­ди жи­ли в до­ста­т­ку.

Все всти­гає во­на. Ви­ста­чає те­п­ла і лю­бо­ві й на сі­м’ю. А у неї два си­ни, які пі­ш­ли ба­ть­ків­сь­ким шля­хо­м. Їм теж по­трі­б­на ма­ми­на му­д­ра по­ра­да. Не­ві­с­то­ч­ки ста­ли спра­в­ді до­не­ч­ка­ми, троє вну­ча­ток – ла­с­ті­в’я­ток, яких ба­бу­ся ду­же-­ду­же лю­бить.

Ни­ні Оль­га Ми­ко­ла­ї­в­на свя­т­кує юві­лей. Ка­жуть, що у спо­р­ті 6:0, це ви­со­ка оці­н­ка. Тож хо­четь­ся ви­со­ко оці­ни­ти жит­тє­вий шлях на­шої Оль­ги Ми­ко­ла­ї­в­ни, по­ба­жа­ти здо­ро­в’я мі­ц­но­го, ща­с­тя люд­сь­ко­го, всіх Бо­жих бла­го­сло­вінь на мно­гії-­мно­гії лі­та.

Ва­ле­н­ти­на МА­Г­ДИЧ, с. Ко­ни­щів.

На фото: Ольга Миколаївна Андрущак разом з онучками.

• Попередня
• Наступна

КОМЕНТАРІ