Бе­сі­ду­є­мо із за­ві­ду­ю­чим те­ра­пе­в­ти­ч­ним від­ді­лен­ням центра­ль­ної ра­йон­ної лі­ка­р­ні Ва­си­лем Адо­ль­фо­ви­чем Бі­ла­ном. Роз­ду­му­ю­чи про щось своє, ка­жу:

- Ко­ли по­чи­нає га­с­ну­ти во­г­ни­ще, у ньо­го під­ки­да­ють хми­зу. І по­лу­м’я спа­ла­хує, ли­же до­в­ги­ми і тре­м­т­ли­ви­ми язи­ка­ми про­хо­ло­д­не ве­чі­р­нє по­ві­т­ря, не­мов зба­га­чу­ю­чи се­бе жит­тє­дай­ним ки­с­нем.

Ва­силь Адо­ль­фо­вич не­спо­ді­ва­но для ме­не про­до­в­жує мою се­н­те­н­цію:

- Ви спо­сте­ре­ж­ли­ві. Так і спра­в­ж­ній ме­дик че­р­пає си­ли в без­дон­ній кри­ни­ці – лю­бо­ві до лю­дей. Тіль­ки во­г­ни­ще все ж без дров га­с­не, а дже­ре­ло ме­ди­ка – не­ви­че­р­п­не. Взя­ти хо­ча б, до при­кла­ду, мед­се­с­т­ру від­ді­лен­ня Лі­дію То­ло­мі­ї­в­ну Стра­па­чук. Без­ме­ж­ний світ лю­бо­ві у неї, ска­жу я вам. А звід­си й ува­га, чуй­ність, пік­лу­ван­ня про ко­ж­но­го хво­ро­го.

По­ді­б­ні сло­ва по­чув якось і від ме­ш­ка­н­ця рай­це­н­т­ру М.Д. Ци­буль­сь­ко­го:

- Ве­ли­ку ша­ну в ко­ле­к­ти­ві і се­ред хво­рих за­во­ю­ва­ла ця жі­н­ка-­тру­ді­в­ни­ця. За­слу­жи­ла до­б­рою ду­шею, во­г­нем сво­го ще­д­ро­го се­р­ця. Ко­ли во­на вра­н­ці за­хо­ди­ла у на­шу па­ла­ту, про­мо­в­ля­ла ла­гі­д­ні, за­спо­кій­ли­ві сло­ва, все до­вко­ла по­ча­ло ся­я­ти яки­мось чу­до­дій­ним сві­т­лом, за­ти­хав біль, на­віть на об­лич­чях важ­ко­хво­рих про­ме­ни­ла­ся ра­ді­с­на усмі­ш­ка.

– Во­на – спра­в­ж­ній ці­ли­тель від бо­лі і стра­ж­дань, - в один го­лос з Ми­хай­лом Де­ни­со­ви­чем йо­го су­сід, де­пу­тат рай­ра­ди В.П.Па­ла­мар. – Її те­п­ле, під­ба­дьо­р­ли­ве сло­во – то чу­до­дій­ні лі­ки від будь-­яких хво­роб.

Зго­дом, ко­ли я бли­ж­че пі­знав Лі­дію То­ло­мі­ї­в­ну, пе­ре­ко­на­в­ся: во­на не лю­бить по­хва­ли на вла­с­ну ад­ре­су. Ко­ли чує її, зні­я­ко­ві­ло від­ка­зує:

- Пря­мий обо­в’я­зок ме­ди­ка – до­да­ва­ти впе­в­не­но­с­ті у ви­з­до­ро­в­лен­ні хво­ро­му. Не мо­жеш, не вмі­єш, не зна­хо­диш ча­су за­ли­ша­ти­ся лю­ди­ною між лю­дь­ми, ба­чи­ти в не­ду­жо­му сво­го бра­та, дру­га – слід по­ду­ма­ти, чи на сво­їй ни­ві пра­цю­єш.

- Та­ка во­на, на­ша Лі­ду­ня, - ки­ває го­ло­вою мед­се­с­т­ра Г.В.Да­ни­люк. – Без спів­пе­ре­жи­ван­ня, спів­чут­тя я не уяв­ляю її. Хто, хто, а я до­б­ре знаю свою да­в­ню по­дру­гу. Ми ра­зом з нею за­кін­чу­ва­ли Мо­ги­лів-­По­діль­сь­ке ме­ду­чи­ли­ще. Не знаю, як зу­мі­ла во­на в своє­му се­р­ці вмі­с­ти­ти сті­ль­ки до­б­ро­ти й лю­бо­ві до ко­ж­ної лю­ди­ни, по­ря­д­но­с­ті, а ще від­по­ві­да­ль­но­с­ті за спра­ву, якою за­йма­є­ть­ся.

Ці­ну­ють в ко­ле­к­ти­ві Лі­дію То­ло­мі­ї­в­ну ще й за те, що зав­жди го­то­ва при­йти на до­по­мо­гу мо­ло­дим ко­ле­гам.

- Во­на ме­ні як рі­д­на ма­ти, - з те­п­ло­тою в го­ло­сі го­во­рить мед­се­с­т­ра Л.А­.­Ку­ш­нір, - під­три­має, за­сту­пить­ся, по­ра­дить, ні­ко­му не дасть зо­би­ди­ти. Зо­ло­та лю­ди­на.

- А хі­ба ж мо­же бу­ти по­-ін­шо­му? – зни­зує пле­чи­ма Л.Т. Стра­па­чук. – Чи до ме­не не так ста­ви­ли­ся ста­р­ші за ві­ком ме­ди­ки, ко­ли я три­дцять один рік то­му впе­р­ше пе­ре­сту­пи­ла по­ріг від­ді­лен­ня? Без­ме­ж­но вдя­ч­на мед­се­с­т­рам-­ве­те­ра­нам По­лі­ні Іл­ла­рі­о­ні­в­ні Чай­ков­сь­кій, Ні­ні Оле­к­сі­ї­в­ні Мо­сюк та ба­га­тьом ін­шим ме­ди­кам, які по­-ма­те­рин­сь­ки опі­ко­ву­ва­ли ме­не, мо­ло­ду, вчи­ли, як мо­вить­ся, уму-­ро­зу­му. Отож і я не хо­чу бу­ти в бо­р­гу пе­ред вла­с­ним сум­лін­ням і со­ві­с­тю.

З вла­с­но­го до­сві­ду знаю: не­ле­г­ка ро­бо­та у лю­дей в бі­лих ха­ла­тах. Вто­м­лює ор­ди­на­р­ність скарг, страх хво­рих, що іно­ді охо­п­лює всю па­ла­ту. Зре­ш­тою, все це й на­бри­д­ну­ти мо­же.

- Але ж ме­дик знає, який фах оби­рає, на що йде, - ка­же В.А­.­Бі­лан. – І для ньо­го, до­по­ки сто­я­ти­ме в бі­ло­му ха­ла­ті бі­ля лі­ж­ка хво­ро­го, єди­ним, не­по­вто­р­ним має за­ли­ша­ти­ся жит­тя не­ду­жо­го. І тут не­об­хід­не до­б­ре, спів­чу­т­ли­ве, лю­дя­не сло­во. І цим да­ром во­ло­діє Лі­дія То­ло­мі­ї­в­на.

- І не ли­ше я од­на, - за­пе­ре­чує на­ша ге­ро­ї­ня.

За­пе­ре­чує і тут же з по­ва­гою в го­ло­сі на­зи­ває іме­на М.В.О­лій­ни­ка, В.А­.­Бі­ла­на, В.І­.­Бо­р­су­ка, К.Л.Ште­фа­ню­ка, Г.В.Да­ни­люк, В.М.Пі­хур, М.М.Дзи­рук, Л.Г.Дзі­ньов­сь­кої, А.­І­.­Мо­с­то­вої, Т.В.Скри­п­ник, Л.А­.­Ку­ш­нір, Н.М.Ше­в­цо­вої, Л.А­.­Ми­хай­лов­сь­кої та ін­ших ме­ди­ків від­ді­лен­ня і лі­ка­р­ні – тих, у ко­го ду­ша ши­ро­ко роз­кри­та і для спів­чут­тя стра­ж­дан­ню, і для кра­си, яка до­по­ма­гає стра­ж­дан­ня по­бо­ро­ти.

У ко­ж­но­го до­ля скла­да­єть­ся по­-рі­з­но­му: од­но­му сте­лять­ся гла­де­нь­кі до­ро­ги, ін­шо­му – кру­то­зла­ми, все з не­спо­кою зі­тка­но. Не шу­ка­ла ле­г­ких до­ріг з юних літ і ге­ро­ї­ня на­шої опо­ві­ді. Ста­ла ме­ди­ком. Та­кої вже во­на вда­чі. Втім, у на­ро­ді ка­жуть, що тіль­ки той ща­с­ли­вий, хто про­жив ко­жен день для лю­дей. Спра­ве­д­ли­ві сло­ва!

На­че під­су­мо­ву­ю­чи про­жи­те, Лі­дія То­ло­мі­ї­в­на зі­тхає:

- Ро­ки, мов ті чай­ки, все ле­тять і ле­тять. А все ще так ма­ло зроб­ле­но для лю­дей.

Так мо­же ми­с­ли­ти тіль­ки та лю­ди­на, ко­т­ра вва­жає, що на спо­кій їй пра­ва не да­но. Бо не­мо­ж­ли­во за­ли­ши­ти лю­ди­ну на по­та­лу хво­ро­бі. Тре­ба по­ве­р­ну­ти їй бла­кить і че­р­ле­не зо­ло­то осін­ньо­го дня, ра­дість ди­ха­ти, жи­ти.

Ота­ка во­на, ме­ди­ч­на се­с­т­ра ви­щої ка­те­го­рії, ме­дик від Бо­га, Лі­дія То­ло­мі­ї­в­на Стра­па­чук. У не­ді­лю вра­н­ці рі­д­ні, ко­ле­ги, усі, хто знає цю вро­д­ли­ву, ві­р­ну своє­му по­кли­кан­ню жі­н­ку, при­ві­та­ють її з зо­ло­тим юві­ле­єм. Бу­дуть кві­ти, по­да­ру­н­ки, до­б­ро­зи­ч­ли­ві по­ба­жан­ня ще до­в­го­-до­в­го при­но­си­ти ра­дість і здо­ро­в’я лю­дям. Що ж, во­на за­слу­жи­ла на та­ку по­ва­гу усім змі­с­том сво­го жит­тя.

Ни­ка­нор Ду­би­ць­кий.

• Попередня
• Наступна

КОМЕНТАРІ