Близько двадцяти років тому у Лучинчику силами громади і працівників місцевого господарства було збудовано нове приміщення школи, яке є окрасою і гордістю села. З того часу випускниками навчального закладу стало не одне молоде покоління. Сьогодні ж у Лучинчицькому навчально-виховному комплексі навчається 70 дітей. На жаль, це значно менше, ніж раніше. Не секрет, що така проблема є і в інших сільських школах.

Час завжди залишає свій відбиток на всьому, чого торкається. Не обійшов він увагою і будівлю Лучинчицької школи. Близко двох років тому на вікнах спортивної зали школи через погнилі рами повипадало скло. Для того, щоб зберегти тепло, вікна накрили плівкою, але це не дало бажаного результату.

У дво­бої з тех­но­ген­ною ка­та­с­т­ро­фою найа­к­ти­в­ні­шу участь бра­ли укра­ї­н­ці, се­ред тих 80 лю­дей з на­шо­го ра­йо­ну. Це во­ни за пе­р­шим по­кли­ком ви­ї­ха­ли на лі­к­ві­да­цію на­с­лід­ків ава­рії 2-3-го тра­в­ня 1986 р. без огля­д­ки ки­ну­ли­ся в те во­г­не­ди­ш­не пе­к­ло за прин­ци­пом: «Я­к­що не ми, то хто ж?» То­му по­слу­хай­мо спо­га­ди тих, хто ря­ту­вав нас від за­хво­рю­ван­ня вна­слі­док ра­діо­ак­ти­в­но­го ура­жен­ня, від по­ві­ль­ної му­че­ни­ць­кої сме­р­ті.

День 4 ли­с­то­па­да 2009 ро­ку став осо­б­ли­вим для жи­те­лів се­ла Ко­ни­щів.

Че­рез 70 ро­ків від­кри­ли­ся две­рі но­вої це­р­к­ви. Зга­ду­ють ста­ро­жи­ли, що сіль­сь­ка це­р­к­ва бу­ла од­ні­єю із най­кра­щих в окру­зі, але, на жаль, вона була зруй­но­ва­на у 1939 ро­ці.

Ба­га­то хто й не ві­рив, що за та­кий ко­ро­т­кий строк бу­де зроб­ле­но сті­ль­ки ро­бо­ти. Іні­ці­а­то­ром і ор­га­ні­за­то­ром ро­біт став Ва­силь Ва­си­льо­вич На­го­р­няк. Сіль­сь­ка ра­да ви­ді­ли­ла при­мі­щен­ня. З Бо­жою до­по­мо­гою, бла­го­дій­ни­ми вне­с­ка­ми ке­рі­в­ни­ків аг­ро­фо­р­му­вань, лю­дей до­б­рої во­лі, усіх жи­те­лів те­ри­то­рі­а­ль­ної гро­ма­ди ни­ні ма­є­мо сві­т­лу, га­р­ну це­р­к­ву. Пра­цю­ва­ли усі, мо­ж­на ска­за­ти сі­м’я­ми, як, на­при­клад, сі­м’я Ва­си­ля Ки­ри­ло­ви­ча Лі­ч­ма­на. На­віть по­си­па­ли сві­жої зе­ме­ль­ки на­вк­руг це­р­к­ви і по­са­ди­ли кві­ти. Ни­ні пи­ш­ні хри­за­н­те­ми го­р­до­ви­то кві­т­нуть бі­ля бу­до­ви. У цей день ви­пав пе­р­ший сніг. Мо­ж­ли­во, зо­всім не ви­па­д­ко­во, а то­му, щоб ко­жен при­хо­жа­нин ба­чив свій слід на бі­ло­му по­кри­ва­лі, на­че до­б­рий слід, який за­ли­ше­ний у жит­ті. Лю­ди ста­р­ші, мо­ло­ді, ді­ти, усі при­йш­ли, щоб по­дя­ку­ва­ти Го­с­по­ду за мир, за хліб, за жит­тя. За­сві­ти­ти сві­ч­ку па­м’я­ті за по­ме­р­лих. Мо­ж­ли­во і ста­не на­ша це­р­к­ва тим ко­ра­б­ли­ком, до яко­го мо­же при­ча­ли­тись ко­ж­на ду­ша, що­би оде­р­жа­ти си­лу, ві­ру, по­ве­р­ну­ти лю­бов до бли­ж­ньо­го, спів­чут­тя, щи­рість, до­б­ро­зи­ч­ли­вість.

Ва­ле­н­ти­на МА­Г­ДИЧ. с. Ко­ни­щів.

У нас уже ста­ло до­б­рою тра­ди­ці­єю свя­т­ку­ва­ти день на­ро­джен­ня се­ла. Не був ви­ня­т­ком і рік ни­ні­ш­ній. Го­ту­ва­ли­ся до свя­та всі. Так, уч­ні мі­с­це­вої шко­ли взя­ли ак­ти­в­ну участь у кон­ку­р­сі ма­лю­н­ків, тво­рів на те­му «Моє рі­д­не се­ло». Про­во­ди­в­ся та­кож кон­курс на кра­щий двір, те­ри­то­рії уста­нов і ор­га­ні­за­цій.

І не бу­ло б свя­то та­ким змі­с­то­в­ним, яс­к­ра­вим, ко­ли б на за­про­шен­ня сіль­сь­ко­го го­ло­ви О.М. Ан­д­ру­щак до нас не за­ві­тав член спі­л­ки ар­хі­те­к­то­рів Укра­ї­ни Іван Пе­т­ро­вич Ля­с­ков­сь­кий. Ор­га­ні­зо­ва­на ним ви­ста­в­ка ста­ла своє­рі­д­ним ек­за­ме­ном пе­ред од­но­се­ль­ця­ми. Це йо­го жит­тє­ва до­ро­га, яка на­че ви­ши­тий ру­ш­ник, про­сте­ли­ла­ся го­р­до, ве­ли­ч­но. Бі­ля ко­ж­ної із ро­біт зу­пи­ня­лись лю­ди – ці­ка­во­с­ті не бу­ло меж. На всі за­пи­тан­ня – від­по­відь чі­т­ка, кон­к­ре­т­на, від­по­відь спе­ці­а­лі­с­та сво­єї спра­ви, лю­ди­ни, для якої ро­бо­та ста­ла йо­го жит­тям.