По­друж­жя Сте­па­на Ти­мо­фі­йо­ви­ча та Сте­па­ни­ди Іва­ні­в­ни Ци­м­ба­лю­ків у До­ли­ня­нах зна­ють всі. Не так да­в­но во­ни від­зна­чи­ли «ді­а­ма­н­то­вий» юві­лей по­дру­ж­ньо­го жит­тя – шіст­де­сят ро­ків то­му по­єд­на­ли­ся їх­ні до­лі. Про­жи­ли цей час у ми­рі та зла­го­ді, ви­хо­ва­ли до­ч­ку і си­на, ра­ді­ють п’я­тьом ону­кам і трьом пра­в­ну­кам. Во­ни мо­жуть пи­ша­ти­ся прой­де­ним жит­тє­вим шля­хом, бо на­пе­ре­кір всім тру­д­но­щам збе­ре­г­ли один до од­но­го най­кра­щі по­чут­тя.

Ра­зом з До­ли­нян­сь­ким сіль­сь­ким го­ло­вою Ві­к­то­ром Адо­ль­фо­ви­чем Кри­во­ру­ч­ком ми під­хо­ди­мо до га­р­но­го бу­ди­н­ку, де ме­ш­кає по­друж­жя Ци­м­ба­лю­ків. Щи­ро зди­во­ва­ні не­спо­ді­ва­ним го­с­тям, го­с­по­да­рі за­про­шу­ють нас до сво­єї осе­лі. І на по­дві­р’ї, і в по­ме­ш­кан­ні – чи­с­то­та і по­ря­док, які що­дня під­три­му­ють го­с­по­да­рі.

Роз­по­відь про своє жит­тя Сте­пан Ти­мо­фі­йо­вич і Сте­па­ни­да Іва­ні­в­на роз­по­чи­на­ють з сво­го ди­тин­с­т­ва. Зна­йо­мі бу­ли ще зма­л­ку, бо їх­ні сі­м’ї ме­ш­ка­ли по су­сід­с­т­ву. Сте­пан був най­ста­р­шою ди­ти­ною в сі­м’ї, де ви­хо­ву­ва­лось троє бра­тів і се­с­т­ра. А Сте­па­ни­да у сво­їй сі­м’ї бу­ла мо­ло­д­шою за трьох се­с­тер і бра­та. Жи­ли во­ни бі­д­но, але дру­ж­но – ста­р­ші до­по­ма­га­ли мо­ло­д­шим. Так пе­ре­жи­ли ко­ле­к­ти­ві­за­цію, го­ло­до­мор та стра­ш­ні ро­ки Ве­ли­кої Ві­т­чи­з­ня­ної вій­ни.

– У 1948 ро­ці ми з Сте­па­ном од­ру­жи­ли­ся, – роз­по­ві­дає Сте­па­ни­да Іва­ні­в­на. – В цей час ме­ні бу­ло ві­сім­на­д­цять, а йо­му – де­в’ят­на­дцять ро­ків. Ве­сіл­ля у нас бу­ло скро­м­ним. Пі­с­ля вій­ни се­ло пе­ре­жи­ва­ло скру­ту і роз­ру­ху. У кол­го­с­пі не ви­ста­ча­ло чо­ло­ві­ків. З фро­н­ту у До­ли­ня­ни то­ді не по­ве­р­ну­лось 122 со­л­да­ти. Ме­ні по­ща­с­ти­ло – я ви­йш­ла за­між за Сте­па­на, в той час як чи­ма­ло ді­в­чат за­ли­ши­ло­ся без на­ре­че­них.

Пі­с­ля ве­сіл­ля Сте­пан пі­шов жи­ти у ха­ту до сво­єї мо­ло­дої дру­жи­ни. Се­с­т­ри Сте­па­ни­ди вже по­ви­хо­ди­ли за­між, тож го­с­по­да­рю­ва­ли тут са­мо­стій­но. По­тім чо­ло­вік ви­ру­шив на вій­сь­ко­ву слу­ж­бу. По­ве­р­ну­в­шись у 1953 ро­ці до­до­му, тру­ди­в­ся їз­до­вим на фе­р­мі. Бі­ля ко­рів пра­цю­ва­ла дру­жи­на. З вдя­ч­ні­с­тю во­на зга­дує свою ста­р­шу по­дру­гу Ма­рію Іва­ні­в­ну Ру­д­ні­ць­ку, з якою до­ся­га­ли на ро­бо­ті хо­ро­ших ре­зуль­та­тів.

На мі­с­ці ста­рої ха­ти мо­ло­де по­друж­жя по­ча­ло бу­ду­ва­ти но­ву – ка­м’я­ну. До­по­ма­га­ла в цьо­му вся їх ве­ли­ка ро­ди­на. У 1954 ро­ці на­ро­ди­лась до­ч­ка Емі­лія, а че­рез два ро­ки – син Ана­то­лій.

На фе­р­мі Сте­па­ни­да Іва­ні­в­на про­пра­цю­ва­ла п’ят­на­д­цять ро­ків.

– Ва­ж­ка пра­ця у мо­ло­ді ро­ки по­зна­чи­ла­ся на мо­є­му здо­ро­в’ї, – роз­по­ві­дає жі­н­ка. – Лі­ка­рі по­ста­ви­ли ді­а­г­ноз – по­лі­ар­т­рит і да­ли ме­ні тре­тю гру­пу ін­ва­лі­д­но­с­ті. Че­рез це бу­ла зму­ше­на за­ли­ши­тись вдо­ма. То­ді що­мі­ся­ця отри­му­ва­ла 32 ру­б­лі і цьо­го ви­ста­ча­ло на все. Сьо­го­дні ж з пе­н­сі­єю у 740 гри­вень на по­ді­б­не роз­ра­хо­ву­ва­ти не до­во­ди­ть­ся.

У 1973 ро­ці Сте­па­ни­ду Іва­ні­в­ну бу­ло на­го­ро­дже­но ор­де­ном «Знак По­ша­ни». Чи­ма­ло гра­мот є у тру­до­вій біо­гра­фії Сте­па­на Ти­мо­фі­йо­ви­ча, який пі­с­ля ви­хо­ду на пе­н­сію пра­цю­вав у го­с­по­дар­с­т­ві ще ві­сім ро­ків.

По­друж­жя Ци­м­ба­лю­ків мо­же по­ пра­ву пи­ша­ти­ся сво­ї­ми ді­ть­ми, які знай­шли се­бе у жит­ті. До­ч­ка Емі­лія у свій час за­кін­чи­ла Мо­с­ков­сь­кий ін­сти­тут та уні­вер­си­тет іме­ні Т. Ше­в­че­н­ка у Ки­є­ві. Сьо­го­дні во­на пра­цює у мі­ні­с­тер­с­т­ві осві­ти і на­у­ки Укра­ї­ни. Чо­ло­вік Емі­лії Сте­па­ні­в­ни – ге­не­ра­ль­ний ди­ре­к­тор ком­па­нії «Ки­ї­в­с­тар». Син Ана­то­лій за­кін­чив ко­о­пе­ра­ти­в­ний ін­сти­тут у Хме­ль­ни­ць­ко­му. Він  – при­ва­т­ний під­при­ємець у цьо­му ж мі­с­ті.  Ді­ти по­стій­но на­ві­ду­ють­ся до ба­ть­ків, до­по­ма­га­ють їм у всьо­му. Ме­ш­ка­н­ці До­ли­нян вдя­ч­ні Емі­лії та Ана­то­лію за те, що на­да­ли до­по­мо­гу під час ре­с­та­в­ра­ції мі­с­це­вої пра­во­сла­в­ної це­р­к­ви.

Як і ра­ні­ше, по­друж­жя Ци­м­ба­лю­ків не уяв­ляє сво­го жит­тя без до­ма­ш­ньо­го го­с­по­дар­с­т­ва.  Зо­к­ре­ма, утри­му­ють ко­ро­ву та ко­ня. Отри­ма­не мо­ло­ко ре­а­лі­зу­ють. Вдя­ч­ні пе­н­сі­о­не­ри своє­му су­сі­до­ві Ми­ко­лі Яко­ви­чу Се­ни­ку, який до­по­ма­гає до­гля­да­ти за ко­нем. Тож у своє­му по­ва­ж­но­му ві­ці Сте­пан Ти­мо­фі­йо­вич та Сте­па­ни­да Іва­ні­в­на не лю­б­лять си­ді­ти без ро­бо­ти. Ін­ши­ми во­ни се­бе і не уяв­ля­ють.

Во­ло­ди­мир СА­У­ЛЯК.

На фо­то: подружжя ЦИ­М­БА­ЛЮ­КІВ.

• Попередня
• Наступна

КОМЕНТАРІ