Га­р­не се­ло Жван! Між сма­ра­г­до­ви­ми ле­ва­да­ми, буй­ним цві­тін­ням го­ро­дів зви­ва­єть­ся дзві­н­ка од­но­імен­на  рі­ч­ка, до­бі­гає пра­да­в­ньо­го Дні­с­т­ра. Лю­бив рі­д­не се­ло Ми­ко­ла Ма­т­ві­йо­вич Тка­чик – тут на­ро­ди­в­ся в 1898 ро­ці. Зма­ле­ч­ку з ба­ть­ком орав, за­сі­вав по­ле. У бу­ре­м­но­му 1917-му за­бра­ли йо­го в цар­сь­ку ар­мію, а там со­л­да­ти ки­да­ли збро­ю. Що до чо­го – не ро­зі­бра­тись юно­му. По­спі­шив до­до­му. На­ве­с­ні 1920-го че­рез По­діл­ля про­хо­ди­ло вій­сь­ко Си­мо­на Пет­лю­ри – мо­бі­лі­зу­ва­ли і мо­ло­дого Тка­чи­ка, по­ста­ви­ли бу­н­чу­ж­ним. Дій­шов з ни­ми до ко­р­до­ну з Поль­щею і ве­р­ну­в­ся до­до­му. Ща­с­тя за­по­ло­ни­ло: він жи­вий, і вій­на скі­н­чи­лась – чо­го ще тре­ба? Од­ру­жи­в­ся і взя­в­ся го­с­по­да­рю­ва­ти: по­са­див сад, ви­но­г­ра­д­ник. По­ле зе­ле­ні­ло – ра­дів, як ди­ти­на, жни­ва по­чи­нав з мо­ли­т­вою та рі­з­д­вя­ною ко­ля­до­ю. Пра­цю­вав, як свя­щен­но­ді­яв.

І зе­м­ля не ску­пи­лась – ще­д­ро об­да­ро­ву­ва­ла пло­да­ми. В кі­н­ці 20-х ро­ків пла­ни ко­ле­к­ти­ві­за­ції сприй­має по­зи­ти­в­но: пе­ре­до­ва ме­ха­ні­за­ція, дру­ж­на пра­ця – роз­ба­га­ті­є­мо, за­жи­ве­мо! Йо­го оби­ра­ють го­ло­вою зе­ме­ль­ної ко­мі­сії, чле­ном сіль­сь­кої ра­ди. А у 1936 р. – го­ло­вою кол­го­с­пу ім. Кі­ро­ва у се­лі Жван. На збо­рах кол­го­с­п­ни­ків ско­ро по­си­па­лась кри­ти­ка: «Ми­ко­ла Тка­чик гру­бить лю­дям, при­ймає на ке­рі­в­ні по­са­ди ку­р­ку­лів». Бі­д­ня­ки ра­ні­ше не ду­ма­ли, що в ар­ті­лі їм бу­де важ­ко – пре­те­н­ду­ва­ли на ле­г­кі ро­бо­ти. А Тка­чик до­ру­чав по­са­ди від­по­ві­д­но умін­ню. Ми­ко­ла Ма­т­ві­йо­вич ще був за­кло­по­та­ний жни­ва­ми, об­мо­ло­том хлі­ба, а ен­ка­ве­ди­с­ти вже зби­ра­ли на ньо­го до­но­си, під­ши­ва­ли у па­п­ку за но­ме­ром 44145. І 30 сер­п­ня 1937 ро­ку се­ред но­чі за­та­ра­ба­ни­ли у ши­б­ки, за­грю­ка­ли так, що две­рі ма­ло не зле­ті­ли із за­віс. Ввірвалися військові 24 прикордонного загону Могилева-Подільського. Стар-ший зневажливо гримнув: «Ну, пішов!». Ми­ко­ла Ма­т­ві­йо­вич, спа­н­те­ли­че­ний, роз­гу­б­ле­ний, все ж за­пи­тав: «За що?» І у від­по­відь по­чув та­ку до­бі­р­ну бру­та­ль­ність – ву­ха в’я­ну­ли. Йо­му зв’я­за­ли ру­ки, жи­ла­ві, мо­зо­ля­с­ті-­хлі­бо­роб­сь­кі... Што­в­х­ну­ли при­кла­дом. Про­хо­дя­чи у во­ро­тах, за­ва­га­в­ся: «Мо­же, рво­ну­ти у те­м­ря­ву?.. Але я ж ні­чо­го не ви­нен? По­ви­нні ж ро­зі­бра­ти­ся. Все обі­йде­ть­ся...».

Не обі­йш­ло­ся. То­го лі­та тіль­ки у Жва­ну взя­ли 37 чо­ло­ві­ків. Ми­ко­ла Ма­т­ві­йо­вич Тка­чик не ві­рив сво­їм ву­хам: йо­го об­ви­ну­ва­ти­ли, що він слу­жив у ба­н­ді Пет­лю­ри, мав зв’я­зок з ко­н­т­ра­ба­н­ди­с­та­ми, за­йма­в­ся шпи­гун­сь­кою ді­я­ль­ні­с­тю на ко­ристь Ру­му­нії, пе­ре­хо­ву­вав у се­бе вдо­ма ба­н­ди­тів: Зе­лін­сь­ко­го, Ля­ше­н­ка, Го­до­ва­н­ця, під­три­му­вав їх ма­те­рі­а­ль­но, при­ймав ку­р­ку­лів на ке­рі­в­ні по­са­ди в кол­го­с­пі.

На остан­ньо­му до­пи­ті 24 жо­в­т­ня 1937 ро­ку М.М.Тка­чик на­пи­сав: «...вин­ним у пе­ре­чи­с­ле­них зви­ну­ва­чен­нях се­бе не ви­знаю ». А що ж за сло­ва­ми «вин­ним се­бе не ви­зна­ю»? За ни­ми – ка­ту­ван­ня, зну­щан­ня, та він не зла­ма­в­ся, не під­ко­ри­в­ся, від­сто­яв своє до­б­ре ім’я, че­с­ті не зга­нь­бив. Ні­ко­го з од­но­се­ль­ців не об­мо­вив, не по­тя­г­нув за со­бо­ю. Тка­чи­ку М.М. по­ка­за­ли за­яву-­до­но­си, на­пи­са­ні на ньо­го од­но­се­ль­ця­ми вла­с­но­ру­ч­но: Че­р­ва­тю­ком Ф.О., Ме­ль­ни­ком Я.Я., Ма­зу­ре­н­ко О.С., Хи­ми­чем П.Т.

Арештований читав таємні наклепи і дивувався: «Це ж свої люди! Як вони могли? Я ж нічого поганого їм не зробив!» Тепер ми знаємо, що за одну таку заяву, за таку неправду платили 30 карбованців.

5 ли­с­то­па­да 1937 ро­ку Миколу Матвійовича при­ве­ли на за­сі­дан­ня су­до­вої трій­ки. У скро­нях по­ст­рі­ла­ми від­сту­ку­ва­ло: «... к вы­с­шей ме­ре на­ка­за­ни­я... ра­с­с­т­ре­лять».

А в се­лі, що на бе­ре­гах Жва­ну і Дні­с­т­ра ро­ди­ні Тка­чи­ків на­га­ду­ва­ли: « Не за­бу­вай­те, що ваш чо­ло­вік, ба­ть­ко – «во­рог на­ро­ду». Вла­да па­м’я­та­ла тих, ко­го скри­в­ди­ла – бо­я­лась за се­бе, бо­я­лась на­ща­д­ків ре­п­ре­со­ва­них, зна­чить її по­сі­па­ки до­б­ре па­м’я­та­ли, що чи­ни­ли зло­чи­ни. Ста­лін про­го­ло­сив: «Син за ба­ть­ка не від­по­ві­да­є». Ці сло­ва ста­ли при­слі­в’ям, їх по­вто­рю­ва­ли з на­ді­єю, та ско­ро мі­ль­йо­ни впе­в­ни­лись у лу­кав­с­т­ві і ли­це­мір­с­т­ві цьо­го афо­ри­з­му. Це на со­бі від­чув син Ми­ко­ли Ма­т­ві­йо­ви­ча – Ми­ко­ла Тка­чик. У тра­в­ні 1941 ро­ку він при­йшов у військ­ко­мат: «Хо­чу слу­жи­ти у Че­р­во­ній Ар­мії». Ко­мі­сар зу­хва­ло, з при­ти­с­ком: «А ми не бе­рем «во­ро­гів на­ро­ду»!.. Юнак зблід, зго­р­би­в­ся, на­че по­ста­рів, пі­шов на­вман­ня. Ледь чу­т­но во­ру­ши­лись ву­с­та: «За­бра­ли та­та, ще й ба­ть­кі­в­щи­ни по­зба­в­ля­ють». По­лин­на гір­ко­та до­в­го не по­ки­да­ла хло­п­ця. В 1942 ро­ці фа­ши­с­ти на­си­ль­но за­би­ра­ють йо­го на раб­сь­кі ро­бо­ти в Ні­ме­ч­чи­ну. До­са­да, об­ра­за смо­к­та­ли  кров Тка­чи­ка-­си­на. Пі­з­ні­ше він при­зна­ва­в­ся своє­му си­но­ві, до ре­чі, теж Ми­ко­лі Ми­ко­ла­йо­ви­чу: «Як я шко­ду­вав, як бу­ло бо­ля­че, що я не ра­зом зі сво­ї­ми зе­м­ля­ка­ми: во­ни пе­ре­мо­ж­но, зі сла­вою, б’ють фа­ши­с­тів, а я, у во­ро­жій зе­м­лі по­ло­не­ний. Ско­ро при­йш­ло ви­з­во­лен­ня; пе­ре­ві­ри­в­ши, як я став ос­та­р­бай­те­ром, мо­бі­лі­зу­ва­ли на фронт. Встиг по­во­ю­ва­ти з ні­м­ця­ми. На­ди­ви­в­ся на смерть і ра­ни. Не пе­ре­стаю ди­ву­ва­тись, як я ли­ши­в­ся жи­вим». Пі­с­ля Пе­ре­мо­ги, спо­в­не­ний ра­до­с­ті, не чу­ю­чи зе­м­лі під со­бою, Ми­ко­ла Ми­ко­ла­йо­вич спі­шить до­до­му. Як ма­ло тре­ба лю­ди­ні для ща­с­тя: бу­ти сво­їм се­ред сво­їх, ма­ти до­б­ре ім’я. Тавро «син во­ро­га на­ро­ду» зми­ва­ло­ся, але час від ча­су про­гля­да­ло, на­че про­яв­ля­лось на фо­то­па­пе­рі: ви­щу осві­ту, ке­рі­в­ну по­са­ду не до­зво­ля­ло­ся. А був же він зді­б­ний до на­у­ки, за­хо­п­лю­ва­в­ся ма­те­ма­ти­кою, до­б­ре роз­мо­в­ляв ні­ме­ць­ко­ю. Пра­цю­вав бу­х­га­л­те­ром у кол­го­с­пі... З ро­ка­ми все ча­с­ті­ше зга­ду­вав ба­ть­ка. У по­ми­на­ль­ні дні при­хо­див на цви­н­тар, зу­пи­ня­в­ся бі­ля до­ро­гих мо­гил, по­ри­нав у да­ле­чінь ро­ків. Від­во­дя­чи по­гляд убік, клі­па­ю­чи очи­ма, ска­р­жи­в­ся своє­му си­но­ві – най­мо­ло­д­шо­му Тка­чи­ку: «Ми з то­бою від­ві­да­ли на­ших рі­д­них, а де мо­ги­ла мо­го ба­ть­ка? Я не мо­жу йо­му по­кло­ни­тись...»

У 1962 ро­ці Ми­ко­ла Ми­ко­ла­йо­вич на­пи­сав за­яву на ім’я про­ку­ро­ра Він­ни­ць­кої об­ла­с­ті, в якій про­сив пе­ре­гля­ну­ти спра­ву ба­ть­ка і да­ти від­по­відь, «де йо­го ді­ли, що з ним бу­ло, як­що по­мер – вка­за­ти мі­с­це йо­го по­хо­ван­ня». Че­рез чо­ти­ри мі­ся­ці то­го ж ро­ку в се­ло Жван при­їхав слі­д­чий об­л­п­ро­ку­ра­ту­ри лей­те­нант По­го­рє­лов. У Жван­сь­ку сіль­ра­ду ви­кли­ка­ли: Че­р­ва­тю­ка Фе­до­ра Оле­к­сі­йо­ви­ча, Ме­ль­ни­ка Яко­ва Яки­мо­ви­ча, Ма­зу­ре­н­ко Оле­ну Сер­гі­ї­в­ну, Хи­ми­ча Пе­т­ра Ти­мо­фі­йо­ви­ча. Лей­те­нант по­ка­зав їм їх­ні до­но­си на Тка­чи­ка Ми­ко­лу Ма­т­ві­йо­ви­ча, на­пи­са­ні ни­ми у 1937 ро­ці, і за­про­по­ну­вав да­ти по­яс­нен­ня.

Роз­мо­ва з фі­с­ка­ла­ми бу­ла су­во­ро се­к­ре­т­ною, од­нак не­ма ні­чо­го та­є­м­но­го, що не ста­ло б яв­ним. Якось жва­н­ча­ни ді­з­на­лись: ко­ли По­го­рє­лов по­чув при­знан­ня Че­р­ва­тю­ка Ф.О., що той на­пи­сав до­но­си на 37-ох од­но­се­ль­чан, то обу­рен­ню лей­те­на­н­та не бу­ло меж: «За це тебе четвертувати мало! Ти погубив їх усіх!».  Най­рі­д­ні­ші лю­ди здо­га­ду­ва­лись про до­лю Ми­ко­ли Ма­т­ві­йо­ви­ча і мо­в­ча­ли: бо­я­лись, що тра­ге­дія мо­же по­вто­ри­тись. Та­в­ро ще ма­я­чі­ло. Дер­жа­ва не за­бу­ва­ла про свої же­р­т­ви. У 1977 ро­ці Тка­чик-внук хо­тів на­вча­ти­ся у Ха­р­ків­сь­ко­му юри­ди­ч­но­му ін­сти­ту­ті. Для цьо­го тре­ба бу­ло отри­ма­ти ре­ко­ме­н­да­цію рай­ко­му КПУ, але там від­по­ві­ли: «Ре­ко­ме­н­да­цію да­ти не мо­же­мо: у Ва­шій ро­ди­ні бу­ли ре­п­ре­со­ва­ні». Не­за­слу­же­на пля­ма ще до­в­го не зми­ва­ла­ся. Тіль­ки у 1997 ро­ці Ми­ко­ла Ми­ко­ла­йо­вич (внук) зве­р­ну­в­ся у Він­ни­ць­кий об­ла­с­ний ар­хів, по­про­сив до­зво­лу по­ди­ви­тись спра­ву ре­п­ре­со­ва­но­го ді­да. Йо­му при­не­с­ли тов­с­ту па­п­ку з гри­фом «со­ве­р­шен­но се­к­ре­т­но» за но­ме­ром 44145. У при­су­т­но­с­ті ар­хі­ва­рі­у­са (охо­ро­н­ця) йо­му до­зво­ли­ли про­чи­та­ти до­ку­ме­н­ти. Фо­то­гра­фу­ва­ти, ко­пі­ю­ва­ти не мо­ж­на. І ось ді­дусь впе­р­ше по­ди­ви­в­ся на ону­ка. В очах сму­ток і при­ре­че­ність. У Ми­ко­ли Ми­ко­ла­йо­ви­ча дри­жа­ли ру­ки, тре­м­ті­ли ли­с­т­ки. Ось ру­кою ді­да на­пи­са­но: «...вин­ним се­бе не ви­знаю ».

Да­лі: « 5 ли­с­то­па­да 1937 ро­ку. За зв’я­зок з ба­н­дою Зе­лін­сь­ко­го, шпі­о­наж на ко­ристь Ру­му­нії, спо­ю­ван­ня ви­ном чер­во­но­ар­мій­ців з ме­тою до­бу­ван­ня ві­до­мо­с­тей розстріляти. Се­к­ре­тар трій­ки  (Штейн).

На­сту­п­ний ли­с­ток: «До­ві­д­ка: ви­рок ви­ко­на­но 16 ли­с­то­па­да 1937 ро­ку».

М.М.Тка­чик зве­р­ну­в­ся до ар­хі­ва­рі­у­са:

- Де йо­го мо­ги­ла?

- Ду­маю, ву­ли­ця Під­лі­с­на, цви­н­тар бі­ля Бу­ди­н­ку шко­ля­рів. Їха­ти 4 тра­м­ва­єм.

До­ля Тка­чи­ка-­ді­да бо­лі­с­но то­р­ка­єть­ся се­р­ця Тка­чи­ка-­ону­ка: як мо­г­ли роз­стрі­ля­ти йо­го у 38 ро­ків! По­зба­ви­ли ща­с­тя йо­го сі­м’ю, уби­ли йо­го не­на­ро­дже­них ді­тей, за­гу­би­ли за­хи­с­ни­ка Ба­ть­кі­в­щи­ни. Ка­ї­ни! Уме­р­т­ви­ли йо­го світ, йо­го мрію про сад, яка на­че фе­нікс з по­пе­лу, ожи­ла в се­р­ці на­ща­д­ка – три ро­ки то­му Ми­ко­ла Ми­ко­ла­йо­вич на 0,60 га по­са­див 17 со­р­тів яб­лунь, гре­ць­кі го­рі­хи. Ко­ж­не де­ре­в­це об­го­ро­дже­не, по­ли­те (при­дбав бен­зо­ге­не­ра­тор для по­да­чі во­ди). Де­які яб­лу­нь­ки вже вдя­ч­но про­стя­гу­ють ха­зя­ї­ну свої пе­р­ші пло­ди; го­рі­хи ви­ко­ху­ють сма­ч­не яд­ро.

А Тка­чи­ків ви­но­г­ра­д­ник сла­вить­ся на весь ра­йон. Він ви­ко­хав 80 со­р­тів рай­сь­кої ло­зи най­су­ча­с­ні­шої се­ле­к­ції.

Сьо­го­дні М.М.Тка­чик обі­ймає по­са­ду го­ло­вно­го аг­ро­но­ма ра­йон­ної дер­жа­в­ної на­сін­нє­вої ін­спе­к­ції, а пі­с­ля ро­бо­ти спі­шить до сво­їх зе­ле­них ви­хо­ва­н­ців, як ма­ти до ді­тей. Дбає про ко­м­форт, га­р­мо­ній­ний ріст і ...ре­н­та­бе­ль­ність.

У Жва­ну, на ху­то­рі Стай­ло, на обій­сті ді­да, про­до­в­жу­ю­чи спра­ву ба­ть­ка, по­ста­вив па­сі­ку з 37-и бджо­ло­сі­мей – і в Ки­є­ві, Він­ни­ці, Дон­ба­сі ла­су­ють, лі­ку­ють­ся ці­лю­щим ме­до­м. Ми­ко­ла Ми­ко­ла­йо­вич у своє­мі са­ді-­ви­но­г­ра­ді ду­ші не чу­є.

Без­сме­р­т­ний на­род, ді­ти яко­го жи­вуть за за­по­ві­та­ми ба­ть­ків, лю­бов і до­б­ро че­р­па­ють з ді­до­вої кри­ни­ці. А во­на і не мі­ліє.

Ма­рія Ме­ль­ник.

На фото: Микола Мат-війович ТКАЧИК. 30-ті роки.

• Попередня
• Наступна

КОМЕНТАРІ