Ніхто ще у старовинному подільському селі Виноградне не зважувався на таке. Віктор Ремський на подвір’ї своєї матері Марії Павлівни пробив артезіанську свердловину завглибшки 96 метрів! Крізь вапняково-кремнієву товщу вода пішла до людей на кутку, який називають у Виноградному Горбами.

«Б’ємо ноги до Джусового джерела...»

– Я ТУТ у невістках уже 35 років, а родом із Тульчинського району, – розповідає Марія Ремська. – Тяжко й страшно було звикати до нестачі води, до рахунку її навіть на краплини. Раніше і на гадку не спадало, що серед такої навколишньої краси будемо мучитися спрагою або бити ноги до Джусового джерела...

Мені до того джерела спускатись у ярок метрів сто п’ятдесят, а бабі Насті Грохольській — добрих півкілометра. А ще ж дорога назад з повною тарою. Справжня каторга, і не лише для літніх людей. І повсякчасний острах — не дай, Боже, розлити кварту води. А якщо трапиться пожежа?..

Був у нас такий прикрий випадок. Добре пам’ятаю навіть дату – 2 березня 1974 року. Тоді якраз ми розписалися з чоловіком. У селі жила гарна дівчина. Роки минали, та ніхто її не сватав. От нарадила знахарка: якщо підпалиш вісім хат, то вийдеш заміж... Видно, сильнішим було це бажання за майбутню відповідальність чи помсту людську. Хати і клуні стояли тоді під солом’яними сніпками. Води ні в кого на кутку в запасі не було. Горіли хати і сараї, наче смолоскипи: один подих вітру — і немає будови. Дійшла черга і до нашого обійстя. Саме молодь уночі поверталася з клубу. Збіглися люди, та врятувати вдалося тільки двох поросят. За димом пішло все багатство, яке зберігали в сараї, – пшениця, дошки, вугілля... Отак ми постраждали від палійки.

Свердловина Віктора Ремського всіх бажаючих забезпечити водою, звісно, не може. Хоча Марія Павлівна каже, що нікому її не шкодуватиме, але ж усі тридцять п’ять дворів на вулиці Гоголя вона все одно не врятує. Люди щиро заздрять жінці, бо не в кожного є такий син, який може взятися за майже безнадійну справу і довести її до пуття.

Не криниці, а ями-збірники

– ВІН ГРАМОТНИЙ, кмітливий, діловий, – характеризує сусіда Василь Паланичко. – У нас на кутку вже були спроби пробитися до води, та все марно. Інвалід-пенсіонер Іван Комарніцький тільки дарма витратив великі гроші на будівництво 45-метрової криниці: води в ній набігає за день сорок сантиметрів – не вистачає навіть корову напоїти. Сергій Слободянюк два роки бив каміння під землею, зробив-таки криницю, та вона часом стоїть порожня через посуху...

Дев’ятнадцять років тому Василь і Тетяна Паланички купили на Горбах хату. Перебралися вони з долини, яка річкою Батіг ділить Виноградне навпіл. Там люди не зазнають тієї біди, котра випала жителям вулиці Гоголя.

На подвір’ї в Паланичків я звернув увагу на оббите цинкованою жерстю цямриння. Василь Іванович пояснив, що це лише імітація криниці, а під ним вимурувана і обштукатурена яма для води. Вони її називають «збірником», бо ж якось негарно навіть і говорити – береш воду з ями...

– Через кожні два тижні заливаємо у збірник три куби води, а привозять її нам власним трактором брати Ігор і Олександр Слободянюки. Шкода тільки, що недавно вийшла з ладу бочка, якою доставляють дорогоцінну вологу... За кожен такий рейс я даю сорок гривень і десять літрів солярки. Тепер виручатиме наша кобила Руся. Я переобладнав воза під 300-літрову бочку, але ж не завжди випадає самому привозити, доводиться наймати трактористів.

Думка спеціаліста

— ЕПІДЕМІЧНА ситуація щодо кишкових недуг у районі залишається нестабільною, відмічається ріст інфекційної захворюваності на 14,2 відсотка проти відповідного періоду минулого року, – говорить помічник санітарного лікаря районної санітарно-епідеміологічної станції Любов Спесивцева. – Це зумовлено, насамперед, погіршенням якості питної води за бактеріологічними показниками. Питання ж забезпечення водою належної якості жителів вулиці Гоголя в селі Виноградне не вирішується роками.

Ще в січні 2008-го було видано висновок щодо відведення земельної ділянки під реконструкцію водопровідної мережі Виноградного та висновок до проекту реконструкції водогону на вулиці Гоголя. Однак роботи досі не розпочато.

«П’ю дощову — і жива-здорова...»

РАЗОМ із вербовецьким сільським головою Юрієм Войтком (Виноградне входить до його сільради) і Тетяною Паланичко йдемо до 80-річної Анастасії Кіндратівни Грохольської. Жінка саме поралася біля свого збірника і збиралася йти до Джусового джерела.

– Оце маю десять «шелепалок», – показує на півторалітрові пластмасові пляшки, – скидаю по п’ять у мішок і дибаю з паличкою до ярка. Коли була трохи молодша, то носила й по дванадцять, а тепер не можу – ноги не слухаються, руки болять... А знаєте, який холод біжить плечима, коли без перепочинку дряпаєшся стежкою на наші Горби! Отак застудитись – раз плюнути, бабі багато не треба...

Ходіть, я вам покажу, як добрий чоловік (це про Василя Паланичка) підвів мені ринви з хати просто до збірника. І дощова вода, і сніг розталий – усе туди біжить. Вода в мене не смердить і не зацвітає. Додумалася розводити її свяченою, з церкви... Хлюпну кварту-другу — і спокійна... Часом навіть набираю відерцем, щоб пити. А чого ж? Моя колишня сусідка баба Венерська, царство їй небесне, із дощової води їсти варила, душу закроплювала нею. За дев’яносто перетягнула. От тільки недавно щось «непонятне» з неба падало разом із дощем, бо відро і кварта вкрилися білими плямами... Воно, може, і на кишках моїх спинилося, не знаю... Так і напишіть у газеті – мучимося ми тут немилосердно. Може, влада з Києва зглянеться над нами. Та й до виборів діло йде. Як про бабу Настю згадають, то я свій голос виміняю на воду...

Багато років Анастасія Грохольська живе самотньо. Ходить до церкви і просить у Всевишнього здоров’я, аби дочекатись, коли до її хати підведуть справжню воду.

Може, нарешті проведуть?

– НЕ ЗНАЮ, як раніше, але за колгоспних часів моїм землякам на Горбах велося краще, – ділиться думками Юрій Войтко. – За селом стояли ферми, в господарстві було багато худоби і різної техніки. Голова давав наряд завозити людям чисту воду. Тепер немає нічого, а життя ж триває. Шкодують люди, що не добивалися тоді підведення на куток водогону від свердловини на фермі. У ті часи це зробити було легше, не те що зараз – один приватний трактор на кількадесят дворів.

Третій рік головує у Вербівцях Юрій Войтко. Серед численних сільських проблем найважливіша для нього – забезпечення водою людей на Горбах. Тому не випадково сільська рада взяла участь у реалізації міжнародного проекту «Місцевий розвиток, розрахований на громаду», яким уже передбачено виділити для водогону вісімдесят тисяч гривень. Додадуть ще обласна і районна ради, підставить плече сільрада, скинуться трохи люди і, можливо, матимуть воду.

А тим часом ходить щодня баба Настя з «шелепалками» до Джусового джерела...

• Попередня
• Наступна

КОМЕНТАРІ