Самий злам десятиліть - кінець 70-х, початок 80-х років. Передові рубежі нашого соціалістичного табору - танковий полк в складі ГРВН. Місто Ордруф. Розквіт дідівщини, розгильдяйство командирів, міжнаціональна ворожнеча у всій своїй "красі". Товариш, спокійний та добродушний земляк з Мурованих Куриловець, що на Вінниччині, саме повернувся з відпустки - хоронив батька. Невдовзі, за якусь провину ротний поставив його "на тумбочку".
Воно річ звична - наряд є наряд, але стояти товариш мусив весь час у протигазі! Багато бидла намагалось весь час шарпонути за протигазний шланг товариша, пережати його. Те, в якому він стані після похорон батька - "отців-командирів" не цікавило. Адже перед полком було поставлене завдання - готуватись до навчань, укомплектувати бойові машини для стрільби і для підводного водіння. Доповівши, що на моїй бойовій машині відсутній затвор кулемета, я отримав прозору відповідь-натяк командира взводу проявити солдатську кмітливість. Попросту кажучи - вкрасти в іншій роті. На бойовій машині товариша був відсутній гумовий чохол пушки, (правда, чохлом його ніхто не називав, а називали так, як називають відомий протизаплідний засіб). Того чохла товариш теж мав вкрасти в сусідньому підрозділі. Найкращим часом для "проявлення" солдатської кмітливості була варта - вартовий мав залізти в чужі бокси, в чужий танк, і поцупити звідти недостаючу деталь, чи прилад. Як буде "викручуватись" обкрадений екіпаж під товщею води - командирів не цікавило! Дієвою протидією повальним крадіжкам було не доукомплектування, а ...власні сторожі, яких, попри всі військові статути, залишали на ніч у своїх бойових машинах. Сторожами, як правило були кремезні кавказці.
Ось і наша рота заступила на варту, смішно сказати - охороняти парк бойових машин, - саме красти звідти потрібні деталі! Затвора до свого кулемета я таким чином благополучно "дістав". За дивним збігом обставин, його номер зійшовся з номером мого кулемета, тож, прийшовши в "караулку", я з почуттям виконаного обов’язку пішов спати. А товариш, що мав заступати на пост, ще попросив тоді у мене ручку, аби написати додому листа. Не було в мене на той час при собі ручки, і не знав я, що востаннє бачу його.
Прийнявши вночі пост, він, бідняга, також поліз в бокси сусіднього підрозділу "проявляти" кмітливість, але на свою біду був спійманий "на гарячому" сторожами. Вони, сторожі, такі ж самі солдати, відібрали автомата, сильно побили його й повели на подальшу розправу до своєї казарми. Невідомо, яким чином товаришу вдалося вирватися і втекти від знущань, залишивши свою відібрану зброю в чужій казармі, тільки пам’ятаючи своє приниження в протигазі на тумбочці, він не ризикнув без зброї прибігти в "караулку".
Його вибір я не виправдовую, навіть попри всі знущання. Адже відбігши за казарму, товариш не придумав нічого кращого. як вкоротити собі віку, повісившись на ремені з солдатських штанів. Я ще потім охороняв те місце - чахле деревце, його пілотку й ледь прим’яту траву, що немов материнськими сльозами, покрилась під ранок дрібною росою. Так закінчилась його служба на передових рубежах, так закінчилось юне життя. Я не знаю, як написав його матері ротний про смерть сина. Навряд чи визнав свою злочинну халатність і розгильдяйство, скоріше за все у похоронці були типові слова: "При виконанні службових обов’язків".
P.S. Прізвище товариша - Жучковський, ім’я точно не пам’ятаю, ніби Коля, року народження - 1959-го, чи 60-го.
17-05-23
17-03-22