Краєвиди у Вінницькому Придністров’ї чарівні. За царя Гороха земля тут, певне, гойдалася так, що вздовж ріки утворилися гори. Звісно, не такі, як Карпати, але цілком достатні, щоб прикрасити довколишній світ. Отож якщо тутешня людина волею долі і полишить ці місця, то часточка її серця все одно зостанеться тут.

— ЗАМОЛОДУ я мріяла про місто, — говорить голова села Галайківці Світлана Ільницька. — Сама не розумію, чому. Може, в’їлася щоденна робота в хаті і на городі, котра заважала мені багато читати, чи порожні полиці в кооперації, чи, може, традиційна одвічна помилка про те, що завше краще там, де нас нема? Тепер, коли мені вже за 40, не можу навіть уявити, як би я жила без оцих горбів і долин, кривулястих вулиць, без монастиря і церкви на найкращому пагорбі села, без наших людей і школи. Все це увійшло в душу, прийняте нею назавше, як головне духовне наповнення, як твоя сутність. Нечасто я можу посидіти над тоненькими биндочками Жвану і Батіжка, що зливаються у нас в одну річечку і спішать до Дністра, але знаю ціну цим хвилинам. Та річечка давно вже тече не тільки через Галайківці, а й через мене. А як же нас гріло те, що у селі був найбагатший у районі колгосп, найвищі врожаї, найкращі ферми, що наші коровайниці, ткалі і пралі славились найзолотішими в Придністров’ї руками!

І коли цього не стало, коли ферми перетворились на руїни, а поля заросли бур’янами, ніби настав кінець світу і тобі на вибір у ньому — або чужі краї, або дно Дністра чи Жвану, то душа моя стала квилити: «Як же це так? Безрукі ми чи безголові? Довкола стільки роботи для трудящих людей, а в нас безробіття?!» У сільській раді, де була контора колгоспу, на очах виймають дверцята з грубок, миють тільки одну половину приміщення, бо на другій уже пусті кабінети, навіть дровітню зробили не надворі — колють дрова просто на підлозі. «Зайди ми в своєму селі, чи хто?»

Не хотіла я йти головою сільради — мені добре було в школі. 25 років стажу, все знайоме, все своє, цілком відповідаю своєму призначенню вчителя літератури, іноземної мови і класного керівника. Але ж у глибині душі було відчуття, що не сиділа б склавши руки, що бігала б, кричала, тривожила б людей, щоб не сповнювалися їхні серця байдужістю, бо якщо не самі, то хто нас порятує?

Мене обирали двічі. Першого разу не вистачило декількох голосів. Було соромно, і я поклялася собі, що вдруге на таку ганьбу не піду. Але коли оголосили нові позачергові вибори, люди, надто колеги, стали тиснути на мене. Сім’я поділяла мої переживання і погоджувалася, що балотуватися вдруге не треба. Тим часом на посаду сільського голови зареєструвалось аж чотири претенденти. Я, виходить, мала бути п’ятою?

Нізащо не піду! Рішення прийнято. А душа не знала спокою, квилила, терзалася, чи правильно я роблю.

Ні! Таки правильно. Нащо мені той клопіт? Мало мені своїх чотирьох дітей і їхніх дорослих проблем? Мало мені гектара городу, п’яти корів і восьми свиней? Ні, не піду!

Та люди, стрічаючись, дивилися в очі. Нічого не питали, не казали, лише допитливо дивилися в очі. Приїздили і з райдержадміністрації: «Йди! У тебе вийде!» Останнього перед реєстрацією дня подалася я до настоятеля нашого монастиря.

— Отче Феодосію! Вже раз питалася я вашої ради, але обсідають мене тяжкі сумніви. І все більше схиляюся до думки, що не треба мені того головування, бо всяка влада — це якась лінія, до якої не всі навертаються. А щоб навертати, то треба силувати. Це не подобається, наживаєш ворогів. Нащо вони мені на старість?

— Справа ваша, пані Світлано. Але з усіх тих чотирьох я нікому не дав благословення, а вам дав би. Я впевнений, що у вас вийде. Ще не пробували, а вже здалися? Це не по-християнськи. Ідіть з думкою про село і його людей.

І я таки подала документи.

О пів на шосту ранку після підрахунку голосів прибігли до мене з виборчої комісії.

— Вітаємо, Світлано Антонівно. У тебе тільки на сімнадцять голосів менше, ніж у тих чотирьох, разом узятих!

Аж на шостий день пішла я приймати розбите корито, яке виграла внаслідок цієї перемоги. Страшно було зайти в «пуп» Галайківців, у розвалюху, яку вже розпочали розбирати по цеглині, по шибці, по рамі. Виявилося, що це «майновий пай» роздерибаненого колгоспу, і його треба поділити між людьми. А як поділити? Розтягнути?

Скликали сільський сход.

— Люди! Всі ви — вчорашні колгоспники. Якщо «поділити» контору, то від неї тільки купа глини залишиться. Давайте здамо її в оренду сільській раді. Владі ж десь треба дітися.

* * *

ЦЕ БУЛО 5 квітня 2006-го. За два з половиною роки сільська рада Галайківців стала першою в Мурованокуриловецькому районі. Навіть якщо ти цього не знаєш, то відчуєш, що вона не остання, тільки-но переступивши поріг учорашньої колгоспної контори. Духом добра, порядку і любові війне на тебе від килимів, простелених на підлогах коридорів і кабінетів. Від оригінальних шпалер, підібраних із воістину жіночим смаком, від квітів (живих і штучних) на кожному кроці, від правових унаочнень, виконаних з умінням і доцільністю. Не помпезне приміщення влади, а затишна садиба хазяйновитої охайної господині.

Думаєте, на це хтось виділяв якісь конкретні гроші?

Нема поки що такого доброго дядечка — самі стягувалися, бо знають, що саме звідси, з центру села, починаються добро і порядок, хотіли вже цим сказати, що будуть лад наводити. Старий штаб повністю пішов у відставку. Секретарем сільради стала однокашниця Світлани Антонівни, вчорашня вчителька історії Ольга Іванівна Скрипник. Це відчувається зразу. В сільраді вже є музейна кімната, де тісно від експонатів, які все прибувають і прибувають, — видно неозброєним оком, що потрібен окремий музей.

Але не це головне. Головне — новий стиль роботи відчуло село. Дві центральні вулиці впорядкували власними силами. Щебеню тут вистачає, пішли до власників автомашин: «Виручайте транспортом — ви найбільше розбиваєте наші вулиці, вам найбільше й старатися».

— Про сміття біля дворів і на прилеглих вулицях говорила й попередня влада, а Світлана Ільницька і Ольга Скрипник не тільки говорять, а й через тиждень після розмови посилають депутатську перевірку, аби подивитися, що зроблено. Якщо нічого не зроблено — на сесію. Сесія вирішує «преміювати» порушників штрафом. Ну, невелика та «премія», якихось 50 гривень. Але хіба вони в господарстві зайві?

Є, звісна річ, незадоволені, однак справедливість покарання виправдовує владу. Дисципліна відчувається і в тому, що школа, дитячий садочок, медпункт, пам’ятник загиблим односельцям обнесені красивою дерев’яною огорожею. Світлана Ільницька переглянула всі правові документи на власність і знайшла, що за користування лісом на галайковецьких пагорбах обласне виробниче об’єднання «Агроліс» повинне платити селу деревом, поїхала в тамтешню контору і «вибила» матеріалу на 300 метрів огорожі. Потекли платежі на догляд за дорогами, кладовищем — не було б щастя, та нещастя допомогло. Коли влітку стихія зірвалася з припону і вода в Дністрі та його притоках здулася катастрофічно, то Батіжок і Жван піднялися на 7 із лишком метрів, залили в Галайківцях 147 земельних ділянок, 7 будинків і 11 господарських будівель. Держава швидко знайшла кошти для компенсацій, а сільська рада, звичайно, видавала під ці компенсації довідки. Отоді й згадали, хто що винен сільраді з заборгованих платежів, і швиденько їх ліквідували. Вперше у цих статтях вічного боргу наведено певний порядок.

— Не тільки ми з Ольгою Іванівною стараємось, — говорить Світлана Ільницька, — половина депутатського складу, 60 відсотків членів виконкому — справжні помічники. Всі горять ідеєю зробити Галайківці найкращим селом району. До кінця каденції, тобто за наступні два з половиною роки, маємо намір ідеально облаштувати наші вулиці — вже до нового року на двох головних засвітяться ліхтарі. Вже зайняли в районі перше місце на конкурсі благоустрою сіл (зразково облаштували 10 криниць), тож тут проводився з цього приводу семінар керівників сільських громад. Завоювали також грант на обласному конкурсі «Зелений паросток Вінниччини» — це дало гроші на реконструкцію сільського клубу, в якому завалилася стеля, а без клубу нам не можна: в селі 987 мешканців, 450 з них — віком до 35 років. Молоде наше село — 32 дітей у садочку, 72 — в школі. Рости і діяти треба. Повірте. Я плакала від радості, коли на наші занехаяні поля, де вже росли дикі дерева, прийшла українсько-італійська фірма, заходилися орати і сіяти. Хай хто хоче сіє, аби в полі росла пшениця і люди отримували її як оплату. Ми зробили все, щоб документи на оренду були підготовлені без зволікань. До речі, у фірмі зразу знайшлося 30 робочих місць для моїх односельців.

— Не виникає, часом, думки: навіщо це вам треба? Були собі в школі, спокійно трудилися, а тут — така хмара обов’язків і турбот...

— Ці думки з’являлися, як кажуть, до того. А тепер... Тепер ми з Ольгою Іванівною запряжені капітально, запрягли і своїх чоловіків, часом докладаємо до сільських проблем і власні зарплати. А куди дінешся, якщо взявся щось для рідного села зробити? Не скаржусь, але факт є фактом...

* * *

... ОПТИМІЗМ, бадьорість і неосяжно щире почуття патріотизму у ній просто вражає. Таких людей небагато, одначе на них тримається світ. Я подумав про це тоді, коли детальніше дізнався про життя і долю Світлани Антонівни. Глянувши на її вроду, на красиво збиту стать, на очі, що світяться здоровим завзяттям.

— Мені — 45, а найменшому синові — 23. Уявляєте, діти йшли одне за одним. У перший, другий, третій і четвертий клас — з одного двору. Що вдієте — любов. Я збиралася після школи до педінституту — мрія була, директор, великий педагог Олександр Володимирович Рачинський, її підігрівав. Але я не вступила. А тут Іван якраз вернувся з армії. 18 років і — заміж. Олександр Володимирович, коли просила на весілля, ридав: «Не будеш учителькою. Сім’я тебе зіб’є з дороги!»

Ах ти, Господи! Без дітей теж не можна, але мрія моя про вчительство горіла не згасаючи. Після другої дитини я таки «увірвалася» в інститут на вольовому, як кажуть, екстримі. Усупереч деяким порадам:

— Не розвозь даром грошей, не сміши людей. Хто це іде в студенти з такими дрібними дітьми? — зачепив за живе й свекор мій, Василь Улянович.

Може, й справді ніхто не йде. А я пішла. Більше того, після першого курсу — знову син. Це 10 червня, а виклик на сесію з 11-го. Я поїхала 20-го. Троє дітей в машину і меншу сестру на поміч і — вперед. Після другого курсу — четвертий син. У вересні. Дуже хворів. Пропустила дві сесії. Вже й Іван каже: «Бери академку. Треба перерватися». А я собі думаю: «Якщо візьму академвідпустку, дам слабину, то це буде початком краху. Ні!» Вчу пропущене, їду на сесію, а мене, виявляється, вже відрахували. Біжу до проректора з заочного навчання. Худа, трохи змарніла, 48 кілограмів ваги, але з виду, мабуть, нівроку. Подивився проректор мої «реквізити», а там зовсім нема трійок.

— Чому ви пропустили і не складали іспити?

— Дитина хворіла.

— О-о-о, ви така молода і вже мама. Вітаю з первістком.

— У мене не одне.

— Двоє?

— Ні.

— Троє-є-є?..

— Четверо...

Дивиться він на мене, очі круглі чи й квадратні:

— Ну ви й героїня. Ідіть, складайте. Якщо здасте успішно, підпишу оплачуваний виклик.

Склала без жодного трояка. Двадцяти п’яти років, у 1988-му, одержала диплома, а восени в перший клас повела Олега.

— Ну, Світлано, — сказав після цього свекор, — вітаю тебе і кланяюсь доземно. Ніколи не думав і не вірив, що в тебе щось вийде.

А я дякую і думаю: «Аби ви, тату, не зачепили в моєму серці струну амбіції, то я, може, й не вистояла б. А так трималася тільки на самолюбстві й характері». Василя Уляновича дуже втішало те, що я перша вчителька, та ще й із вищою освітою, у родині Ільницьких. А для мами мій диплом був першою справжньою радістю з тих пір, як я вийшла заміж. Бо побут і складні сімейні обставини мене не засмоктали.

— Вам доводилося нелегко, а як дітям у такій великій сім’ї?

— Було зроблено все, щоб вони ні в чому не знали обмежень. Якщо купувала морозиво, то зразу — ящиком, печиво, цукерки — так само. Коли що-небудь закінчувалось, то аргументу, що нема грошей, вони не розуміли: «Піди до тітки в магазин — вона дасть». Ми робили все, аби діти ніколи не відчули, що їх багато і тому їм треба терпіти. Жили в достатку. Чотири дні на тиждень я була вчителькою, а в п’ятницю, суботу і неділю, придбавши мішок сала чи м’яса, забивши худобу з власного двору, тряслася в поїздах на Київ, Одесу, Москву, у Білорусь — заробляла копійку на базарах. Бувало, коли траплялася нагода і час, дешево купувала худобу в Одеській області і перепродувала її в нашому краї. Все — для дітей! Вони це розуміли і цінували. Жодного разу я не вийшла на город сама — тільки з ними, з помічниками, не пасла череду, коли наставала моя черга.

Зате й возили їх, куди можна було: і в табори відпочинку, і до Києва, Вінниці, Умані, Кам’янця-Подільського, Одеси, щоб побачили красу цього світу.

На початку 1990-х, коли впала на нас страхітлива інфляція, бартер, і вчителям не було з чого давати зарплату, мама переконала мене про всяк випадок закінчити торгово-економічний інститут (у торгівлю тоді йшов багато хто). Я пообіцяла, але часу не було, і тут мати помирає. Це був удар. А тоді приснилася вона мені, що докоряє: мовляв, пообіцяла вступити до торгово-економічного і не вступила, не дотримала слова. «Може, колись твоя сім’я житиме з цього?»

2 листопада 1992 року мама вмерла, а в грудні я таки пішла в торгово-економічний і скінчила його. Іван працював у райвідділі міліції, там з’явилася посада начальника податкової служби, і мені запропонували цю роботу. Але я ніяк не могла взятися за не любе мені діло, та ще й у школі клас був дуже хороший. «Ось доведу його до випуску, і через рік подивимось».

А потім рік минув, ситуація помінялась, я взяла новий клас, і все пішло в старому руслі.

Пам’ятаю слова моєї соратниці Олі Скрипник у перший день нашої нової роботи.

— Знаєш, Світлано, про що я думаю? Про той час, коли люди заходитимуть до сільської ради з таким душевним трепетом, як до церкви.

Це була фантастика, фата моргана. Принаймні так думалось. А тепер ми впритул наблизились до здійснення вчорашньої мрії. Хочеться наголосити — всього лиш за два з половиною роки! Людина багато може, якщо хоче трудитися. На тім і стою.

Іван ВОЛОШЕНЮК

• Попередня
• Наступна

КОМЕНТАРІ