Історія Ані Макаренко, дев’ятикласниці Мурованокуриловецької школи-інтернату, могла б стати чудовим сюжетом для цілого серіалу. Із горем та радощами, гіркими розлуками та щасливими миттєвостями... А нещодавно несподіваний поворот її долі став темою №1 у Курилівцях: дівчинка через 6 років зустріла своїх рідних братика та сестричку.
З вогню у полум’я
Дитячі спогади у більшості людей світлі. Проте Аня пам’ятає чомусь більше сумне. Її сім’я жила біля прабабусі у селі Ковалівка поблизу Чорнобиля. Свого рідного батька вона не знає зовсім. Матір розлучилася з ним ще до її народження. Пам’ятає «тата Вову» – вітчима, рідного батька своїх молодших сестрички Анжели та братика Артура.
– Він був добрим, – каже Аня, – але потім його посадили. Причому безглуздо так. Тато дуже любив випічку з маком. Одного разу він поїхав до своєї тітки і та передала йому півлітрову баночку маку на пиріжки. Міліція звинуватила тата у зберіганні наркотиків, і його засудили на рік позбавлення волі.
Після цього фатального випадку і пішло шкереберть безхмарне життя родини.
– Мама вийшла заміж за Бориса. Новий вітчим жорстоко бив її, а вона зганяла на нас злість. Анжелі та Артурові перепадало ще не так, а мені діставалося добряче. Била мама даремно. Пригадую, одного разу ми ввечері не хотіли лягати спати, то матір нас в одній білизні серед зими вигнала на вулицю. Далі – ще гірше. Мама почала випивати. Життя ставало дедалі нестерпнішим. Зрештою, я попросила, щоб мене забрала до себе в Обухів бабуся Галя (матір мами). Артур та Анжела залишилися з матір’ю.
Думала, що у бабусі мені буде краще, проте не так сталося, як гадалося. Бабуся, як і матір, почала пити... Тоді ж дізналася, що матір позбавили батьківських прав, а Анжелу та Артура забрали у дитячий будинок.
Потрапила дівчинка, як кажуть, з вогню у полум’я.
– Що таке деградація особистості, тепер я розумію з власного досвіду, – каже Аня. – Адже на моїх очах пропивалося з хати майно, виносилися в обмін на пляшку цінні речі. Зрештою, бабуся з дідом «дохазяйнувалися» до того, що у хаті навіть світла не було. За постійні пиятики бабусю вигнали з ферми. Я була кинута напризволяще. Замість лагідного слова мені дорікали шматком хліба.
«Я сама попросилася в інтернат»
Прихисток дівчинка знайшла в Обухівському домі молитви релігійної громади баптистів. Там Аню підтримували як морально, так і матеріально. Дівчинка дуже хотіла привести до церкви і бабусю та дідуся, думала, якщо вони ходитимуть на зібрання, то кинуть пити. Але пробити оте «зачарковане коло» не змогла. Звернулася у сільраду.
– Я сама попросила, аби мене оформили в інтернат, – каже Аня.
У Мурованокуриловецькій санаторній школі-інтернаті для дітей із захворюваннями серцево-судинної системи Аня Макаренко вже третій рік. Тут у дівчинки з’явилося багато нових друзів. А із однокласницею Олею з Могилів-Подільського району здружилася настільки, що Олині батьки навіть хотіли оформити опікунство над Анею. Тьотя Галя та дядя Вітя приймали її як рідну і багато чому навчили. Принаймні, тепер вона вміє і вареники ліпити, і борщ варити.
– Умови в інтернаті чудові, – каже Аня. – Вчителі та вихователі віддають нам часточку своїх сердець. І все ж інколи на душі дуже важко. Буває, підійде така хвилина – образливо на цілий світ. Ну, чому така несправедливість? Чому в інших усе добре, а мене кинула мама? Чому вона ні разу не навідається? Я ж останній раз бачила її 5 років тому... Нема, не йде. Що ж – Бог їй суддя. Але ж де Артур, Анжела? Відколи я потрапила в інтернат, найбільшою моєю мрією було зустрітися із сестричкою та братиком. Адже ми не бачилися 6 років.
Своїм сокровенним я поділилася із Валентиною Анатоліївною, нашим завучем з виховної роботи. І завдяки їй моя мрія здійснилася...
«Якби я зателефонувала в Іванків на два дні пізніше, діти не зустрілися б»
– Два роки по крупинці ми збирали інформацію про рідних Ані, – розповіла заступник директора Мурованокуриловецької школи-інтернату з виховної роботи Валентина Деренько. – І таки вийшли на дитячий будинок «Гніздечко» у Іванкові, де перебували молодші Анині братик та сестричка. Зателефонували туди і почули приголомшливе... Як виявилося, дітей вже всиновила американська сім’я і за кілька днів вони мали від’їжджати до Америки. Уявляєте, якби я зателефонувала на кілька днів пізніше?
Як за соломинку, я вхопилася за можливість поспілкуватися по телефону із усиновителями Артура та Анжели. Коли вони дізналися, що у їхніх усиновлених дітей є ще старша сестра, були дуже здивовані і вибачалися, що не знали цього, інакше усиновили б усіх трьох. Я розповіла їм, що діти не бачилися вже 6 років. Звичайно, американці пообіцяли привезти Артура та Анжелу до Ані в інтернат. Але в обумовлений день вони не приїхали, і я, чесно кажучи, подумала, що вони вже не приїдуть. Однак вони зателефонували, що потрібно було залагодити деякі справи у посольстві і що обов’язково приїдуть наступного дня. І таки приїхали...
Для інтернату це була неабияка подія. Щойно Дженіфер та Джонні з’явилися, як на подвір’я висипали усі інтернатівці. І діти, і викладачі були вражені надзвичайною схожістю американських батьків зі своїми українськими дітьми. «Як дві краплі схожі! – перешіптувалися. – Це ж треба!» «Де Америка, а де Україна, а таки знайшли одне одного».
А все дуже просто. 41-річна Дженіфер та 39-річний Джонні тривалий час приїздили у Чорнобильську зону на Україну як місіонери-баптисти. Під час однієї з таких поїздок у дитбудинку познайомилися з Артуром та Анжелою. Довго приглядалися до них, спілкувалися. Двічі возили дітей відпочивати до себе в Америку. І нарешті – усиновили.
Новоспечений батько за фахом ветеринар, у матері теж є свій бізнес, тобто матеріально забезпечені добре, мають свій котедж.
Зустріч через 6 років
Скільки разів Аня малювала в уяві цю зустріч! Сподівалася, що Артур та Анжела кинуться обнімати та цілувати її. Натомість... 12-річна Анжела ховалася за спину своєї нової мами Дженіфер і затуляла обличчя долонями. Не виявляв бурхливих емоцій і 11-річний Артур.
– Я була здивована, – зізнається Аня. – Втім, така поведінка Анжели та Артура виправдана. Вони ж майже не пам’ятали мене. І тільки після того, як я провела їм екскурсію інтернатом, показала кімнату, в якій живу, вони трохи «розморозилися». Зовні ми не дуже схожі, бо я вдалася в маму, а вони – у вітчима, але у нас багато спільного. У Анжели «вісімка» по математиці, як у мене. Вона гарно малює і навіть зайняла 1-е місце в районі по малюванню. Коли настав час прощатися, то вже й не хотіли нікуди їхати.
– І що ж тепер? – поцікавилися ми в Ані.
– Дженіфер та Джонні хочуть, аби ми були усі разом. Вони залишили 100 доларів для оформлення мені закордонного паспорта, щоб я могла наступного року приїхати до них у гості. Звичайно, я була б щаслива бути поряд з Анжелою та Артуром. Але як складеться – не знаю. Я покладаюся на Бога. А за брата й сестру я спокійна, бо їх усиновили віруючі люди. До речі, вони багато розпитували у мене, якими Артур та Анжела були у дитинстві. І треба було бачити, як тішилися, коли я розповідала, як вони їли з однієї миски, як гралися, як Анжела, вона у нас дуже непосида, вередувала. Дженіфер й Джонні – дуже приємні і доброзичливі. Вони сподобалися мені. Коли я виросту і розбагатію, то буду, як вони, їздити з місіями і обов’язково зроблю внесок рідному інтернату.
– Ми сподіваємося, що в Ані все буде добре, – каже Валентина Деренько, яку, між іншим, за виховання дітей-сиріт нагороджено грамотою Верховної Ради. – Для цього потрібно зробити величезну роботу, адже матір Ані позбавили батьківських прав на двох дітей. Але вірю, що Аня більше ніколи не напише такого вірша:
Я згадую своє минуле,
Я згадую свій рідний дім.
І душа моя поплаче,
Трішки серце поболить.
А чому – ніхто не знає,
Тільки Бог, Один лиш Він
Знає, що було у мене
У минулому торік.
Знає Він лиш, як страждаю
Кожен день і кожен час,
Як я в Нього лиш прохаю
Берегти й любити нас.
Українські мрії реалізуються в Америці?
...Аня сказала, що при зустрічі Анжела пригадала, як вона малою «вчителювала». Отак поставить в ряд ляльки – і навчає.. А Артур мріяв бути військовим. Чи здійсняться дитячі мрії?
Напевне, так. Але вже в Америці.
Інна ЧЕРВІНЧУК, смт Муровані Курилівці
PS. 9 травня Ані Макаренко виповнилося 15. Мабуть, це символічно – народитися у День Перемоги. Нехай же вона з легкістю перемагає життєві труднощі. Щасти тобі, дівчинко!
17-05-23
17-03-22