От уже 8 років підряд канадський хлопець Беррі Пеннер приїжджає у вінницьку глибинку — у містечко Муровані Курилівці до простої провінційної вчительки англійської мови Наталі Камінської та її чоловіка Василя Кадука. Колись ці люди допомогли Беррі знайти свої українські корені, врятували від смерті, захистили від шахраїв, стали йому другими батьками. Однак усе по порядку...
В 1960 році з Мурованокуриловецького району в Канаду як дисиденти виїхала родина Грохольських — чоловік, дружина й четверо дітей. Оселилися в місті Ванкувер, на самому заході Канади. А через три роки старша дочка Поліна народила сина. Батьком хлопчика був поляк Йозеф, однак від дитини він відмовився. І молода мама здала 4-місячного Беррі у дитячий притулок. Ні в неї, ні в її батьків не було можливості виховувати дитину.
А в цей час у сусідній провінції, в місті Вінніпег у родині німецьких емігрантів із Запоріжжя народжується довгоочікуваний син. Щасливий батько молився Богу, але в дитини була інша доля. Проживши два дні, хлопчик вмирає, а молодій матері роблять операцію. І — вирок: вона ніколи не зможе мати дітей. Для родини ортодоксальних протестантів це було ударом. І тоді вони взяли благословення в свого пастиря на виховання прийомних дітей. Беррі був першим у великій родині Пеннерів. Усього вони всиновили 6 дітей.
Хлопчик ріс і дізнавався історію своєї родини. У 1873 році з міста Молочанська Запорізької області в Канаду емігрувала німецька родина Пеннерів. Хлопчикові дуже подобалося говорити всім: «У мені тече українська кров». Прийомні батьки мовчали про те, що він їм нерідний син. Вони не знали правди — їхній хлопчик дійсно наполовину українець.
Коли Беррі виповнилось 18 років, саме в день народження, за американською традицією, батьки повідомили йому, що він прийомний син.
Беррі вирішив знайти свою рідну маму. Все, що він знав — її ім'я і рік народження. І це йому вдалося. Знайшов номер телефону і схвильовано подзвонив. Трубку взяла мати. Беррі розплакався. Просто в трубку. А мама — зраділа. Виявляється, рівно за 3 місяці до дзвінка Беррі її знайшов середній син, якого вона теж віддала в притулок у дитинстві. Пізніше народилась дівчинка — її вона залишила.
А старші діти самі почали шукати свою маму. Вона запросила Беррі до себе.
Він накупив подарунків й поїхав до своєї бабусі, мами, сестри і брата. Бабуся Мирослава жила в будинку престарілих. Вона розмовляла суржиком — англійською і українською. А Беррі дивувався, яка сила в дитинстві підказувала йому, що він українець?
Бабуся розповіла онуку, що вони родом з Вінниччини. І Беррі вирішив їхати в Україну. Це була для нього абсолютно невідома країна, про яку він нічого не знав.
Але, видно, він дуже хотів поїхати. І ось випадкова зустріч — на якомусь конкурсі він побачив, як одна жінка з соломи плела кошики. Виявилося — Лариса з Києва у складі якоїсь делегації приїхала на тиждень у Канаду. Вона дала Беррі свою візитку.
Ось так, з однією візиткою в кишені 26-річний хлопець вийшов з аеропорту «Бориспіль». Лариса не чекала його. Жила в однокімнатній квартирі, тому відразу переправила до знайомих на Вінниччину.
Офіційно Беррі приїхав як фермер ділитися досвідом з українцями. А неофіційно — він шукав рідню. До того ж, його прийомні батьки Пеннери, коли довідалися, що Беррі їде на Україну, попросили його привезти землі з містечка Молочанськ.
А в цей час влада Мурованих Курилівців не знала, що робити з молодим канадським фермером, який несподівано звалився їм на голову. Прибігли за допомогою до вчительки англійської мови місцевої школи Наталі Камінської.
Та замахала руками: «Так ви що, який іноземець. Я зроду з іноземцями не говорила. Так, з дітьми в школі розмовляю, але щоб живий іноземець…» Але начальство сказало — треба. І Наталя Орестівна відповіла: «Спробую». І вже через півгодини спілкування забула про те, що Беррі — іноземець. Вона не знала, що цьому відкритому, всміхненому, зацікавленому у всьому хлопці її родина знайде другого сина.
Наталя почала возити Беррі по колгоспах Мурованокуриловецького району. А за нашою традицією, його скрізь намагалися напоїти. Одного разу підсунули замість води склянку самогону. І Беррі, наївний, випив залпом. Отруївся, і Наталя всю ніч відкачувала хлопця. А він плакав і просив: «Наталі, рятуй мене!»
А якось Наталя привезла Беррі до того будинку, де він жив. Там була одна дівчина, яка весь цей час відкрито «клеїлась» до нього. Того дня Беррі було погано. І коли Наталя з чоловіком зайшли подивитися, як його здоров'я, то побачили, що той лежить непритомний. А аферистка знімає з його тіла барсетку з грошима, документами, квитками. Подружжя вигнало ту дівчину, а Наталя сказала: «Беррі, у мене у квартирі є одне ліжко. Якщо хочеш — переїжджай до нас». Він зі слізьми обійняв її: «Наталі, ти мені врятувала життя». Так у квартиру Наталі і Василя до їхніх дітей Тараса та Оксани переїхав жити Беррі.
А в цей час тривали пошуки родичів Беррі. Але вони нічого не дали. Ніяких відомостей про цю родину не було. Натомість Беррі познайомився з цікавими і гостинними українцями. Він не вважав себе канадцем, а називав українцем. Носив вишивану сорочку і вчився говорити українські слова.
А попереду була ще одна поїздка — за українською землею в Молочанськ Запорізької області. Їхали навмання, нікого не знаючи. У Києві зробили пересадку. Між поїздами було 3 години часу. І Беррі захотів подивитися Міністерство сільського господарства. Зайшов всередину, відкрив якийсь кабінет. Наталя сконфузилася — не звикли ми так запросто заходити до владних кабінетів. А в кабінеті чиновники зраділи іноземному гостю. Наче чекали.
Відразу подзвонили в Запорізьку облдержадміністрацію, дали візитку й сказали, що там зустрінуть. Звичайно, зустріли. За українською традицією, наші новоспечені фермери приїхали на вокзал. Повезли його в Молочанськ.
Німецьких родин там майже не було. За розповідями старожилів знайшли місце, де колись стояла німецька кірха. І там Беррі набрав землі для своїх прийомних батьків Пеннерів.
Так він і виїхав у Канаду з двома торбинками української землі для своїх батьків. А через якийсь час вислав Наталі й Василю квитки й запрошення в Канаду. І подружжя поїхало через океани й континенти.
- Мені зараз страшно згадати, — розповідає Наталя Орестівна, — але їхали ми із 100 доларами в кишені. На що сподівалися? Але все склалось так, ніби все було вирішено давно, ніби нами хтось керував. Ці півтора місяця запам'яталися на все життя. Беррі і його подруга Наталі проїхали з нами через всю Канаду, показуючи країну.
- А коли ми тільки приїхали, — підхоплює розмову пан Василь, — Беррі спеціально до нашого приїзду влаштував пишний прийом. Запросив гостей. Були мер міста, сенатор, журналісти, усі сусіди… За 300 км приїхав спеціальний український ресторан, який привіз голубці, вареники й печеню.
В українських учителів брали інтерв'ю журналісти. А вони дивувалися — у Канаді етнічні українці більше люблять Україну, ніж ми.
А потім була велика мандрівка через другу за величиною країну у світі. В одному з мотелів вони зустріли жінку з Одеської області. Кетрін сказала, що привезли її сюди дитиною і вона тільки пам'ятає: «Одна баба казала...»
У місті Дофін мандрівники потрапили на український фестиваль. З усієї Канади в цей день з'їжджаються українці. Вони танцюють гопак, співають «Ой хмелю мій, хмелю…», продають вироби із соломки й вишиті рушники.
- Виявилося, що поруч із містом Дофін є село, яке так і називається — Україна. Коли ми говорили, що ми з України, нас завжди перепитували — із ближньої (тобто із села) чи з Батьківщини. У них взагалі українізм так і бринить в повітрі...
А наостанок Наталя й Василь помили ноги в Тихому океані, бо температура води була до +10. А ще Беррі познайомив своїх українських друзів з мамою Поліною. Поїхали вони і в будинок престарілих до бабусі Мирослави. А дорогою назад зупинились у прийомних батьків Пеннерів. Вони родина віруючих. Їм не можна мати в будинку радіо і телевізора. Вони не читають газет і не сідають їсти за один стіл з іновірцями. Тому вони не фотографувались. До речі, Беррі навіть писав письмовий запит до пастиря з проханням дозволити його українській рідні сісти за один стіл з батьками. Але той не дозволив.
- Ми сиділи за окремим столом. І Беррі пересів до нас. Це було так зворушливо — здалося, що ми значимо для нього більше.
Можливо, воно так і є. Тому що тривалий час канадський хлопець Беррі Пеннер приїздить до Мурованих Курилівців, і його завжди там чекають Наталя і Василь, яких він називає своєю ріднею.
17-05-23
17-03-22