Мій дід Олександр Гашлявий жив у селі Супівка нині Барського району Вінницької області. Він був дуже бідний, мав шестеро дітей (три сини і три дочки). Землі не було, а тому жили погано. Не вистачало їжі, одежини на дітей та на себе купити не мали за що.

На маленькому городі сіяли коноплі, добували прядиво, на верстаті робили полотно, з нього шили сорочки, штани.

Пшеницю не мали де сіяти, отож з хлібом було важко. Дід коло землі вмів працювати, та на чужому полі багато не заробиш. За часів Столипінської реформи селянам почали продавати землю. Дід узяв в банку кредит і купив десять десятин. Землю обробляли всією сім'єю. Називали її «участок». Перш за все побудували землянку, потім стодолу (приміщення, де зберігали хліб і все необхідне). Посадили фруктовий сад, малину, і сосни, які я пам'ятаю, теж росли у полі.

Сіяли пшеницю, жито, гречку, цукрові буряки, садили трохи картоплі. Останні здавали на цукровий завод і одержували цукор. Його продавали і розраховувалися з банком.

До 1917 р. дід віддав кредит, і земля стала його власністю. Розбагатіли, розказувала мені мама, мали вже питльовану муку на вареники та пиріжки. Хліб пекли житній. В Сніткові — сусіднє село — були єврейські крамниці, там купували дочкам спідниці, «мережанки» та хустки тернові, навіть бабуся гарно прибралась, а дід ходив у полотняних штанях і сорочці, що робили на верстаті, та в постолах (їх шили самі з виправлених телячих шкур). Мали своїх коней та воза, плуги, борони та інший реманент. А от молотарку в пана купив інший селянин, то її наймали по черзі. На жаль, на фото молотарки не видно, тільки кірам, що приводить у рух молотарний апарат, і коні, які його крутили. Тут і селяни, які допомагали молотити хліб. На передньому плані мій дід, коло нього старший син з вилами в руках, бабуся з меншим сином, а решта — родичі та сусіди.

Молотити гуртом один одному допомагали. Жито обмолочували ціпами, бо солому використовували на покриття дахів (крили околотами, які робили з житньої соломи).

1917 рік. Хлопців забирають на війну. У селі повно солдатів. Вони були у кожній хаті на постої. Багато з них хворіли на тиф. Солдат, який жив у нас, заразив сім'ю. Всі одужали, крім діда. Бабуся з дочками ще трохи обробляли те поле. Коли почалася колективізація, землю забрали. Сини повернулися з війни, мали сім'ї, в старшого було четверо дітей.

1933 рік. Син, четверо дітей і бабуся померли з голоду. Багато з тих людей, що на фото, загинули. А деяких вислали в Сибір як куркулів. Це ті, які купили землю і працювали коло неї, вставали до схід сонця і лягали спати пізно увечері, а під голову й подушки не клали (щоб було твердо спати і легше раніше встати). Народилися діти — жінки йшли в поле жати і брали з собою малюків. Під копицею клали і жали, а воно кричить, поки не захрипне, а тоді втомиться і засне. Так три-чотири дні, а потім мовчить — жде, поки мати прийде та погодує. І все ж таки жили, не голодували.

Зимою відпочивали, доглядали господарство, та це вже хатня робота. А коли забрали землю, хліб, худобу, то люди вмирали з голоду, як мухи.

Ось історія вищезгаданого фото. Воно зроблене в 1914 р. Фотографії 90 років, вона добре збереглася. У селі фотографа тоді не було, це з Києва до батьків приїхав молодий чоловік, який вмів фотографувати і мав фотоапарат. З 13 до 19 років він був монахом у монастирі Києво-Печерської лаври. Коли почалася революція, старі монахи наказали молодим тікати, бо розстріляють. Так і сталося — старих розстріляли. А цей хлопець почав працювати на залізниці в Києві. Пробув там 12 років, а в 1929 р. переїхав у Супівку. Вмів щеплювати і вирощувати дерева, займався овочами, потім одружився і став моїм батьком. Від мами був старший на 19 років, але вони дуже гарно жили. За те, що батько був монахом, йому не дали паспорта і наказали виїхати з України. Тоді всіх освічених знищували, а він закінчив духовну семінарію. Поїхав у Крим на роботу і на станції Знаменка потрапив під поїзд. Так загинув мій батько — автор цієї фотографії. Мені тоді було чотири роки.

Цю історію розказала мені мама. В нас як реліквія зберігся фотоапарат — великий, дерев'яний, на триніжках.

З повагою

Євгенія ДОВГАНЮК, смт Муровані Курилівці Вінницької обл.

• Попередня

КОМЕНТАРІ