Нашому земляку Миколі Гнисюку позували Жан-Поль Бельмондо, Адріано Челентано, Нікіта Михалков, Богдан Ступка та ще сотні знаменитостей з усього світу.
Про нелегкий життєвий шлях фотохудожника нашій газеті розповіла його вдова Надія Майданська. Через чотири роки після смерті чоловіка вона організувала персональну виставку «Серце у кадрі» в обласному краєзнавчому музеї, на якій представлена сотня найкращих фотосвітлин всесвітньовідомого майстра Миколи Гнисюка.
Народився фотохудожник у селі Перекоринці Мурованокуриловецького району Вінницької області у 1944 році. Тут він прожив до свого чотирнадцятиліття. Вперше зацікавився фотографією, ще навчаючись у школі. Доля Миколи Гнисюка була цікавою й важкою водночас. Мама завжди мріяла про краще життя для свого сина, хотіла, щоб він «вибився в люди». Найпершу свою фотокамеру маленький Микола отримав у подарунок саме від мами, хоч жили у злиднях.
– У село кілька років підряд з Риги приїжджав військовослужбовець, щоб вилікувати за допомогою бджіл хворий хребет, — ділиться спогадами дружина фотографа Надія. — Мати впросила військового забрати маленького хлопчика на навчання до Латвії. За сімнадцять кілограмів меду чоловік погодився це зробити. Так Микола став вихованцем духового оркестру Прибалтійського військового округу.
Хлопець робив успіхи, закінчив Ризьке музичне училище, грав на трубі, але після нападів непритомності лікарі заборонили займатися музикою. У пошуках роботи Микола потрапив на Ризьку кіностудію, спочатку був проявником кіноплівки, потім асистентом оператора, оператором і, нарешті, фотографом.
Згодом Микола Гнисюк переїхав до Москви і пройшов конкурс до найпопулярнішого у той час журналу «Советский экран», де пропрацював 25 років, знявши тільки для його обкладинок понад 650 портретів. Він працював у картинах таких знаменитих режисерів як Гліб Панфілов, Нікіта Михалков, Ельдар Рязанов, Андрон Кончаловський, Елем Климов, Георгій Данелія. Фотографував Роберта Редфорда, Френсіса Копполу, Софі Лорен, Джину Лоллобриджиду, Жана-Поля Бельмондо, Жерара Депардьє та багатьох-багатьох інших.
– Мій чоловік в першу чергу вважав себе портретистом і любив повторювати вислів Омара Хайяма: «Найпрекраснішою поверхнею на землі є людське обличчя». Саме довіру він вважав головним успіхом хороших фотознімків, — каже Надія Майданська. — Мало про що шкодував у житті й був досить легкою людиною. Вважав, що знімати потрібно так, щоб з тобою потім віталися, тому так і не став папараці.
Я часто роздумую над тим, ким міг би стати Микола, якби не був фотографом. Талановитий він в усьому... Ще в 17 років підзаробляв у ресторанах на весіллях разом з Раймондом Паулсом. Якби не вдалося виїхати за кордон, то, впевнена, що в Україні він став би художником, як Марія Приймаченко. Навіть якби Микола став пастухом, то корови б давали більше молока (посміхається). Ми з ним познайомились колись на фестивалі...Так вже склалися наші долі, що були на той час обоє у шлюбі.
Раніше перетиналися у житті багато разів, адже я працювала в редакції газети, в яку часто заходив Микола. А зустріч на фестивалі, точніше, після його відкриття, як кажуть, була здійснена на небесах. Ми сиділи за сусідніми столиками, але не сказали один одному ні слова. Нас ніби накрило однією хвилею. Ми вийшли звідти разом й більше ніколи не розлучались.
У його фотографіях, найчастіше чорно-білих, створених неповторним творчим почерком, відображено історію радянського й світового кінематографа останньої третини ХХ-го століття. Персональні виставки фотохудожника проходили в багатьох містах світу — в країнах Балтії, в Італії, Америці, Чехословаччині, Польщі, Швейцарії, Румунії, Угорщині, В'єтнамі, Франції, Німеччині.
Сьогодні ім'я нашого земляка занесене в англійську енциклопедію «Сучасна фотографія» та швейцарську «Камера обскура», куди вміщено дані про кращих фотографів світу, починаючи з 1839 року. Він був першим радянським фотографом, якого американська кіноакадемія запросила на 60-й ювілейний вечір вручення премії «Оскар». Заслужений діяч мистецтв РФ, член Союзу кінематографістів та Союзу журналістів РФ і просто добрий друг великих зірок екрану, він ніколи не забував, звідки був родом і просив, щоб його називали завжди саме Миколою, а не Ніколаєм. Фотограф помер 1 лютого 2007 року на 63-у році життя і був похований на Троєкуровському кладовищі у Москві. Залишилися фотографії, залишилася пам'ять. Його Надія Майданська для збереження творчої спадщини художника та пропаганди мистецтва фотографії створила Благодійний фонд Миколи Гнисюка.
– Персональні виставки Миколи проходили в багатьох містах та країнах на фестивалях, однак перша велика персональна виставка на його рідній вінницькій землі відбулась лише зараз, через чотири роки після смерті, — каже пані Надія. — Частину робіт згодом передамо в Мурованокуриловецьку картинну галерею. Думаю, у Миколи є багато шанувальників й послідовників на батьківщині.
За професією Надія журналіст, однак волею долі була пов'язана з кінематографом. Писала сценарії, зняла кілька документальних фільмів, проживає в Москві. Зараз хоче розібрати Миколин архів, щоб він став доступним для всіх людей.
Наталя КСЕНЧИНА
33channel.vinnitsa.com
17-05-23
17-03-22