– Як пре­кра­с­но жи­ти на сві­ті! Як до­б­ре пра­цю­ва­ти бі­ля зе­м­лі! Як га­р­но зу­стрі­ча­ти ми­р­ні ра­н­ки в пше­ни­ч­но­му по­лі. А ще ра­ді­с­ні­ше по­ве­р­та­ти­ся вве­че­рі до­до­му, де че­ка­ють ко­ха­на дру­жи­на, лю­бі си­ни - моє про­до­в­жен­ня. Але па­м’ять... Во­на не дає ме­ні спо­ко­ю. Іс­ну­ють да­ти, про які не ва­р­то на­га­ду­ва­ти зай­вий раз, бо во­ни не сти­ра­ють­ся з па­м’я­ті на­род­но­ї. Аф­га­ні­с­тан бо­лить в ду­ші мо­їй, - го­во­рить Ме­ль­ник Во­ло­ди­мир Пе­т­ро­вич.

У кві­т­ні 1984 ро­ку був при­зва­ний на слу­ж­бу у ря­ди Ра­дян­сь­кої Ар­мі­ї. Пів­ро­ку про­хо­див під­го­то­в­чі на­вчан­ня у Бе­р­ди­че­ві. Да­лі мі­сяць пе­ре­бу­вав у При­ба­л­ти­ці. Са­ме там фо­р­му­ва­ли полк, який зго­дом від­пра­ви­ли в Турк­ме­ні­с­тан (п. ГОКГП під Аш­ха­ба­дом). Прой­шо­в­ши під­го­то­в­ку, вже з тех­ні­кою і боє­при­па­са­ми, во­ни йшли че­рез Ку­ш­ку на Аф­га­ні­с­тан.

– Ча­с­ти­на сто­я­ла бі­ля мі­с­та Те­ра­к­ла, – роз­по­ві­дає Во­ло­ди­мир Ме­ль­ник. – Обе­рі­га­ли міст, тру­бо­про­від під Та­ра­си­ном, а та­кож ма­ши­ни, що йшли з про­ду­к­та­ми і боє­при­па­са­ми. Бра­ли участь у за­хва­ті банд. Хо­ди­ли на пе­ре­го­во­ри у ки­ш­ла­ки. Важ­ко зга­ду­ва­ти,бо там у да­ле­кій й чу­жій кра­ї­ні бу­ло й при­ни­жен­ня, й зну­щан­ня, й не­до­ві­ра, але най­стра­ш­ні­ше - бу­ла вій­на. Вій­на це жах, який від­би­рає жит­тя, роз­би­ває сі­м’ї, ні­ве­чить кра­су. Я по­ве­р­ну­в­ся з то­го пе­к­ла, бо до­ля бу­ла ми­ло­се­р­д­на для ме­не. Я по­ве­р­ну­в­ся, бо ме­не тут, у Ко­тю­жа­нах, че­ка­ла ві­р­на ді­в­чи­на Не­ля. Її не­зра­д­ли­ве, сві­т­ле, чи­с­те ко­хан­ня я про­ніс че­рез всю слу­ж­бу, три­ма­ю­чи бі­ля се­р­ця її фо­то­гра­фі­ю. Во­на бу­ла по­руч і Бог вря­ту­вав ме­не. Я вдя­ч­ний до­лі, що во­на по­да­ру­ва­ла ме­ні та­ку чу­до­ву дру­жи­ну. Спа­си­бі, то­бі, до­ро­ге­нь­ка, за га­р­них си­нів, за твоє те­р­пін­ня і під­три­м­ку.

Жит­тя три­ва­є. Сьо­го­дні В.П. Ме­ль­ник - ди­ре­к­тор при­ва­т­но­го під­при­єм­с­т­ва «Влад», яке ус­пі­ш­но пра­цює і про­цві­та­є. А ще він очо­лює спі­л­ку во­ї­нів-­аф­га­н­ців Му­ро­ва­но­ку­ри­ло­ве­ць­ко­го ра­йо­ну.

Ні­хто та ні­що не має бу­ти за­бу­тим, аби не за­бу­ти – тре­ба па­м’я­та­ти, а щоб па­м’я­та­ти – тре­ба зна­ти.

С. По­по­вич.

• Попередня
• Наступна

КОМЕНТАРІ