Через 60 років зустрілися остарбайтерки Зоня і Соня

Автор: Інна ЧЕРВІНЧУК Категорія: Різне Створено: Середа, 19 липня 2006, 03:16

Пам'ять недарма називають останньою опорою людини. Молодь над цим якось не задумується, а ось для 83-річної мешканки с.Вербовець, що у Мурованокуриловецькому районі, Соломії Остапович пам'ять має неабияку вагу.

Незадовго до 60-ї річниці Перемоги біля її хати зупинилася «Волга», з якої вийшла поважна жінка.

- Я тільки глянула, — каже Соломія Денисівна, — одразу впізнала Зоню Андрушко, з якою в Німеччині разом були. Вона трохи змінилась (авжеж, 60 літ минуло з часу, як не бачилися!), але обличчя таке ж, хіба чоло від пережитого зморшками помережене. Обнялись, поцілувались, розплакались, згадуючи минуле... Колись Зоня жила у сусідньому селі — Виноградному. А зараз — у Чернівецькій області. Тепер і прізвище у неї інше — Серідніцька.

До Німеччини їх обох відправили 22 червня 1942 року. Тоді фашистські людолови тільки з одного Вербовця забрали більше сорока юнаків та дівчат.

- Ніч перед тим поліцаї не давали спати сільчанам, — пригадує Соломія Денисівна. — Боялися, аби ми не повтікали. А на ранок зігнали усіх перед сільрадою і погнали колоною до станції Комарівка Барського району. Мені тоді не було ще й 19-ти. Далі нас запхали у товарняк, і 7 діб ми їхали до Кракова. Там нам баню зробили, постригли. Дрантя наше на дезінфекцію, а нас, голих — на медкомісію. Я ще не хотіла йти, впиралася, то німець як дав по спині — місяць носила тих п'ять пальців на тілі. У Краків за нами приїхали «купці». Хтось до бауерів потрапив, а я разом із Женею Жалковською, Марією Кульчицькою, Владиславою Ліщинською з Вербовець та Зіновією Андрушко з сусіднього Виноградного - у трудовий табір Котогозагайде — на сільськогосподарську фабрику у м. Фьорде. Ми робили різний реманент для сільського господарства: ножі, ножиці овець стригти та інше.

Три роки і п'ять місяців відпрацювали дівчата на фабриці. Починали свої трудодні о

6-й ранку і до смеркання. На три дні їм давали півбуханця хліба. На два дні його ще якось там вистачало, а вже третього дня вранішню каву, а в обід суп з брукви та ввечері те, що залишилося від обіду, доводилося їсти без хліба.

- Я, чесно кажучи, — зізналася бабця Соломія, — не дуже старалася на тій фабриці. А якось у мене із верстата злетів пас. Я вирішила полагодити його самотужки і... спалила (аж дим пішов) один з головних двигунів фабрики. Словом, після мого «ремонту» зупинилась половина фабрики. Злякалася я тоді не на жарт. Як зараз бачу, як на мене суне дебелий німець і, проводячи рукою під горлом, кричить: «Соня ніхт на Украйну! Капут!» Не знаю, де й взялася у мене та сміливість, але я відрізала у відповідь: «Це тобі капут скоро буде, німець проклятий!» За заподіяну мною шкоду я тоді тиждень надурочно працювала на фабриці. І знаєте, мені ще пощастило, бо одній дівчині, котра працювала на військовому заводі, тільки за підозру, що вона нібито причетна до поломки механізмів, фашисти відрізали... груди.

Усі остарбайтери носили на робах номерки і нашивки «OST» (за словами Соломії Денисівни, вони розшифрували її навпаки — «Товариш Сталін, обережно!»). Номер Соні був 638, а її подруги Зоні — 639. Дівчата у тому таборі стали як рідні сестри. Усюди разом. Пізніми вечорами, коли на душі ставало важко, вони згадували батьківщину. Зоня плакала за матір'ю, яка рано пішла у могилу, а Соня її втішала і, оскільки завжди була веселункою, розповідала кумедні історії з власного життя. А ще дівчата любили співати українських пісень.

- Співали навіть тоді, коли, здавалося, було зовсім не до співу, — каже Соломія Денисівна. — Якось у березні 45-го нас забрали у Голландію копати окопи. Тяжко було, руки, ноги пухли від роботи, а ми все одно співали.

15 квітня 1945-го американські війська визволили полонянок з табору і відвезли на кордон. Проте додому дівчата потрапили аж пізньої осені, бо їх ще забрали на сільгоспроботи у Прибалтику.

- Я прийшла додому 30 листопада 45-го, — каже Соломія Денисівна. — Якимось чином про те, що я вже у Мурованих Курилівцях, дізналася мама, то вийшла мені назустріч. То була незабутня зустріч. Тоді ж від мами я дізналася, що на фронті загинуло два моїх брати.

Остарбайтерка Соня відпочивала недовго. Одразу пішла у колгосп, працювала ланковою біля тютюну (у повоєнні часи тютюн вирощували з розсади; садили, сапали, потім ламали). Могла працювати і механізатором, бо ще до війни при Мурованокуриловецькому МТС вивчилася на трактористку, але проміняла трактор на сапу.

Довго, до 35 років, у Соні не складалося особисте життя. Тоді цьому не дивувалися. Бо де ж ті чоловіки, як їх на фронті побило? І тільки потім вийшла заміж за розлученого, з півторарічним сином, чоловіка. Невдовзі сама народила двох доньок — Марію та Ліду. Та, певно, так вже судилося їй на віку, що якщо вже черпати горе — то сповна. З чоловіком через 27 років подружнього життя розлучилися, а потім похоронила старшу доньку. Тепер, у своїх неповних 83, ставить на ноги її доньку, а свою онуку Лілю — допомагає коштами на навчання в університеті «Україна» у Хмельницькому. Не залишаються без уваги і четверо онуків від молодшої доньки Ліди. Коли отримала компенсацію з Німеччини, то тільки дещицю залишила собі, а то все розділила між онуками.

Не знає бабуся Соня спокою і сьогодні. Пенсія невелика — всього 368 гривень, то вона, попоравши власних 15 соток городу, наймається сапати у людей. Жартує, мовляв, з 10-ти років ходила з мамою на буряки і все носила сапу на спині, бо боялася, щоб не вкрали, так і донині носить.

- Я як не роблю — слаба, — зізналася, — мені мотатися треба. А інакше треба буде посилати за Лопатинським, Муравським та Вишневським...

Відверто кажучи, я одразу не второпала, що це за Лопатинський і до чого тут Муравський та Вишневський. Як виявилося, так бабця Соня жартує. І мала вона на увазі те, що без роботи — краще вмерти, а відтак могилку на цвинтарі копає пан Лопатинський, травичкою засіває — Муравський, а вишні біля могилки садить Вишневський...

Мабуть, у надзвичайній працелюбності і полягає секрет довголіття Соломії Денисівни.

А ще, кажуть онуки, бабця у них, незважаючи на своїх 4 класи освіти, всебічно розвинена і політично підкована.

...Нещодавно Соломія Денисівна отримала лист від Зоні. Та запрошує її до себе в гості на Буковину. «Мо', й справді зібратися і поїхати?» — роздумує жінка.

Інна ЧЕРВІНЧУК

За матеріалами "33-го каналу"

У вас немає прав для коментування