Він два роки викладатиме англійську в Мурованих Курилівцях.
- Українська мова — жах, — говорить американець Кріс Пауер про рівень своєї української і радіє, що можна поспілкуватися рідною англійською. — Я тут вже 7 місяців, а до цього ніколи не вивчав вашу мову. Навіть алфавіту не знав, я ж вчитель англійської.
Кріс Пауер — волонтер Корпусу миру. Це американська урядова організація, яка сприяє зміцненню миру і дружби між людьми різних культур і національностей. Кріс покинув рідний штат Теннесі (який, до речі, називають штатом волонтерів), свою родину та друзів на довгі 27 місяців, щоб викладати англійську. Після 3-місячних курсів української мови Кріс потрапив в Мурованокуриловецьку школу №1, де він працює з грудня. Може, комусь здається дивним, що люди із забезпеченої країни їдуть працювати в українську глибинку. Але в кожного волонтера на те свої причини. Ми спілкуємося з Крісом про те, що спонукало його приїхати, про холодні українські зими та про винахідливих списувальників.
- Коли я закінчив університет, не був певен, чим хочу займатися, — розповідає Кріс. — Я люблю подорожувати, знайомитися з новими людьми та культурами, це цікаво. Мені лише 23 роки, ще не маю сім'ї або чогось, що б стримувало мене. Тому вирішив стати волонтером. Я роблю це не заради грошей чи якихось матеріальних речей. Така робота оплачується по-іншому. Це частина мого життя, яке маю віддати. А ще я хочу здобути вчительський досвід.
- У яких країнах ти побував?
- Я побував в Англії, Франції, Німеччині, Італії, Мексиці, Канаді, Болівії. Україна — фантастична держава. У мене є друзі-волонтери в Карпатах та Криму, в Одесі, Донецьку і Києві. Тому влітку я хочу навідати їх і побачити Україну. Це буде дуже захоплююче. І взагалі, я в захваті від України. І що робить її чудовою — це люди. Мені подобається гостинність, люди віддають тобі все, кажуть: «Бери, їж…»
- А як щодо української кухні?
- Мені подобається борщ, це суперстрава, моя улюблена. Також подобаються вареники, налисники. Але я не в захваті від сала і холодцю. Не розумію, навіщо класти м'ясо в желе?
- А ти вже навчився щось готувати?
- Донедавна я жив у сім'ї, і там мені багато в чому допомагали, готувати мені не доводилося. Зараз я живу один, ліплю вареники, пельмені…
- Сам? — дивуюся я.
- Багато українських чоловіків не вміють готувати, дивно. Американські чоловіки мають готувати. Я навчився це робити ще в університеті. От тільки ненавиджу мити посуд…
- Є різниця між українською та американською сім'єю?
- В Америці нормально, коли сім'я розкидана по всій країні. У вас родичі намагаються бути поближче один до одного. І чомусь вважається нормальним, коли людина живе з батьками аж до 25 років. В Америці такого немає. Після коледжу ти маєш жити один. Якщо ні, це буде дуже дивно виглядати. В цьому плані ми незалежніші.
А ще мені дуже пощастило з українськими родинами, де я жив. Одна в Київській області, друга тут, у Мурованих Курилівцях. Багато волонтерів мали з цим проблеми. Мені ж попалися просто дві фантастичні сім'ї! Вони для мене робили все, піклувалися про мене, навіть прали мій одяг! Без них я не знаю, як би я це все пережив. Важко, коли ти далеко від дому.
- А як щодо твоєї викладацької роботи?
- Викладання в Україні та в Америці дуже відрізняється. Діти тут мають кращу дисципліну. Вони встають на початку заняття, ставляться до викладача з повагою. Ще в українських школах діти постійно знаходяться разом. А в Америці це все більш індивідуально: ти маєш власний розклад, навіть парти для одного учня, потрібно працювати самому. А контрольні тут — це просто жарти. Діти списують, і роблять це дуже майстерно! Ще помітив одну річ: я, наприклад, почав працювати, коли мені було 14. Тут діти не працюють, роботу знайти важко. Та вони допомагають батькам на городі, садять картоплю.
- А ти садиш картоплю?
- Звичайно, — каже Кріс і демонструє мозолі на руках від лопати. — Я робив це вперше, допомагаю сім'ї, в якій жив. Це дуже важка робота. В Америці на землі працює тільки 1% населення — фермери.
Ще мені подобається те, що ви дуже поважаєте літніх людей. Бабуся і дідусь — це свята річ. В Америці все не так, ми віддаємо старих людей у притулки. Ми їх поважаємо, але це інша річ...
- Розкажи про свою сім'ю.
- У мене дуже велика родина: мама, вітчим, батько та мачуха. А ще у мене є брат, сестра, вона медсестра, також — двоє зведених братів та сестер, тітки й дядьки, бабуся й дідусь.
- Як вони відреагували на те, що ти поїхав в Україну?
- Реакції були різні. Батько сказав: «Ти що, збожеволів?!» А мама поставилася до цього спокійно. Я раз чи два на тиждень телефоную батькам, пишу листи своєму дідусю. Через цей вчинок мої друзі думають, що я божевільний. Можливо, вони праві. Я дуже скучив за ними.
- А що ти робиш у свій вільний час у Курилівцях?
- Я допомагаю родині, там проводжу більшість свого вільного часу. Багато бігаю, мені це дуже подобається, люблю рибалити, в себе вдома я зловив 24-кілограмову рибу! Ходжу в бари, на дискотеки. Але там так накурено! Це жахливо… Мені подобається танцювати. Але я не в захваті від російської поп-музики. Діджеї мені також подобаються, але вони постійно грають ті самі пісні, наприклад, «Черные глаза»…
- Як тобі українська зима?
- Жах, — говорить Кріс. — О Боже, я потрапив на найхолоднішу зиму за останні кілька років! Мій штат Теннесі у південній частині країни. І нормальна погода взимку - це 5-10 градусів. Я приїжджаю сюди, а тут мінус 30 — це божевілля! Мені дали кожух, без нього я б замерз!
У Кріса був останній урок, він збирає речі, щоб йти додому. За той час, який він працює у школі, для всіх він став як рідний.
- Запросити у школу волонтера — це моя мрія, — розповідає вчителька англійської мови Лариса Пастух. Кріс приїхав викладати у школу саме з її ініціативи. — Ми вже давно писали заявку, кілька років тому. Проблема була в тому, наприклад, як оплатити житло. Але якщо Корпус миру взяв на себе ці витрати, чому б нам не скористатися такою можливістю? І діти вже давно його чекали. Перший раз, коли він приїхав, учні ходили за ним вервечкою та просили автографи, дівчата закохувалися.
Кріс дуже комунікабельний і приживається дуже швидко. Це для нього плюс. Він каже: «Мені все подобається, але свят у вас забагато». Адже ми всі свята організовували йому так, щоб у нього також було свято. На день народження йому замовили величезний торт зі свічками і влаштували сюрприз. Зараз, коли живе сам на квартирі, він сумує за рідними. А ще має тут перезимувати. І оскільки Кріс сказав, що «палити пічку — жах», мусить звикати до наших морозів.
Анна КОЛЕСНІКОВА
17-05-23
17-03-22