Ранок у невеликому райцентрі. Всі поспішають у справах. Але з’являються вони: зіщулені, розгублені, у пожмаканому одязі. У них інше заняття — знайти пляшку.
Так минають дні й роки, поки п’яницю не дожене біла гарячка. Ось тоді громадськість і починає бідкатися: коли ж це почалося? Чому ніхто не зупинив? Кажуть, алкоголізм невиліковний? Але знаю одного чоловіка, котрому вдалося зупинитися прямісінько на краю прірви. Василь Ясніцький живе у Мурованих Курилівцях і про минуле згадує немов про страшний сон.
– Після армії я працював у колгоспі на фермі обліковцем. Математику ще у школі любив, тож радів, що легку роботу мені довірили. Але тут зіткнувся з проблемами: кожна доярка хотіла, щоб їй більше молока записали. От і почали виносити мені могоричі. І як тут відмовишся, коли наливають, припрошують і мене хвалять? — розповідає колишній шанувальник «зеленого змія». — Надої «зростали», а я поступово відчув, що без горілки не можу жити.
Пощастило Василю Ясніцькому, взяли його до райспоживспілки на посаду ревізора. А тут — свої особливості. Зранку Василь працює нормально, фіксуючи недоліки і прорахунки, а на обіді за багатим столом з міцними напоями підконтрольні працівники торгівлі наполегливо натякають, щоб в актах, боронь Боже, «нічого такого» він не вказав...
– Приходив я додому п’яний, як ніч, дружина вигнала мене геть, — згадує Василь Ясніцький. — Знаходилися інші молодиці, одній я навіть одружитися пообіцяв на п’яну голову, хоча насправді серйозних намірів на те у мене не було. Це мені так просто не минулося: її родичі зібралися мене бити. Я протверезів і босий по снігу полями утікав з Привітного до Степанок. А одного разу розбудили мене, п’яного, на вулиці. Я лежав біля мертвого (потім дізналися, що його збив автомобіль). Як я опинився біля нього — вбийте, не пам’ятаю. Мене до міліції доправили, почалися допити: за що і як я вбив чоловіка. Спочатку думав – жартують, але де там! Немало спливло часу, поки до мене перестали чіплятися. Але я опинився без роботи, без копійки. Ночувати мене приймав сусід. Довелося найматися у людей рубати дрова, городи копати. Що зароблю – те й проп’ю. Та ще й дружина подала мене в суд на аліменти. От-от заберуть до тюрми... Хотів на себе руки накласти, і тут сяйнула думка: «І через що страждаю? Через це пійло? Та не варте воно того!»
Ось так вирішив і наче від безодні відійшов. Наступного ж дня прибіг Василь у клініку до нарколога. Лікар щиро здивувався: «Перший раз бачу, щоб п’яниця добровільно прийшов лікуватися». Але Василь мужньо зносив усі медичні процедури, стоїчно тримався, коли «друзі» дражнили.
З повагою слухала я щире зізнання відчайдуха. Читала в його очах розуміння, усвідомлення свого страху і радість успіху в боротьбі. Не над ворогом, то легше — над самим собою.
Марія МЕЛЬНИК
смт Муровані Курилівці
17-05-23
17-03-22