Вже минуло достатньо часу після виборів і офіційного оголошення їх результатів. Більшість українського електорату просто «взяли їх до уваги», бо вже звикли, що вибори мало що вирішують.

Меншість «мала їх на увазі», бо вважає, що вибори нічого не вирішують. І лише нечисленні прискіпливі громадяни (і автор зокрема) та деякі представники партій, що незадоволені результатами всенародного волевиявлення, почали їх прискіпливо вивчати.

Гадаю, вивчення результатів виборів, а також їх порівняння і зіставлення з результатами попередніх виборів, можуть бути цікавими політично активному читачеві.

ЯК РАХУЄ ЦВК БЕЗ КІВАЛОВА?

Центральна виборча комісія цього року, як уже заведено, використала максимально допустимий законодавством термін для підрахунку результату цих виборів та звірки електронних копій протоколів з паперовими. За словами представників цієї поважної організації, «все зійшлося», що й дало підстави її голові пану Шаповалу оголосити 15 жовтня остаточні результати.

Нескладна перевірка засвідчує, що між результатами, оголошеними в протоколі, і між тими, що «висять» на сайті і «нібито збігаються», все ж таки існує розбіжність.

Так, наприклад, за даними сайту, кількість виборців в Україні становить 37 млн 186 тис., ще 433 тис. — наші земляки за кордоном, разом — 37 млн 619 тис.

Водночас, за даними протоколу ЦВК, електронна копія якого також висить на сайті, загальна кількість виборців становить 37 млн 588 тис. Розбіжність становить 31 тис. — ніби не багато, але навіть мінімальна неточність у таких випадках неприпустима, оскільки дає право будь-якому учаснику виборчого процесу ставити під сумнів його результати.

Розглянемо ще один параметр — кількість виборців, що взяли участь у голосуванні.

За даними сайту ЦВК, таких 23 млн 218 тис. (в Україні і закордонному окрузі), за даними протоколу — 23 млн 315 тис. Тут розбіжність уже серйозніша і становить цілих 97 тис.

Зокрема, Олександру Морозу і його СПУ вистачило б і третини цієї різниці (32 — 33 тис. голосів) для того, щоб його партія подолала 3%-й бар’єр, а це докорінно змінило б всю розстановку політичних сил у парламенті VІ скликання.

Аналогічні приклади можна привести і з решти основних результатів протоколу, але достатньо й цих двох.

Незалежно від причини таких розбіжностей між результатами і попри те, що електронні копії не є юридичним документом, все одно ЦВК дає привід сумніватися в абсолютній об’єктивності виголошених результатів та у своїй здатності «правильно збити» всі цифри докупи.

Можливі виправдання представників ЦВК, мовляв, представлені на сайті «оперативні дані і документація мають інформаційний характер і не можуть використовуватися як офіційні документи», не дуже втішають, оскільки все одно залишається запитання: чому в наведених цифрах така розбіжність і чому не можна привести у відповідність цифри з офіційного протоколу з цифрами з офіційного сайту?

До речі, точнісінько такі самі претензії можна висунути до представлених на сайті результатів виборів 2006 року, коли ЦВК очолював інший голова — пан Давидович. А якщо копнути ще глибше, то складається враження, що основне призначення сайту — не широке висвітлення результатів загальнонаціональних виборів на всіх рівнях, а «дозоване» інформування про їхні загальні підсумки та їх «витончене» приховування. Адже автор чи будь-хто інший — чи то мешканець якого-небудь Крижополя чи то Великої Лепетихи — не може знайти на сайті інформацію про те, як проголосував рідний район, місто, село ачи просто виборча дільниця.

Результати голосування 2006-го і 2007 років на сайті представлені таким чином, що з них можна довідатися лише про підсумки виборів на рівні областей та виборчих округів, але для цього потрібно точно знати номер дільниці і номер округу, або ж знайти цей номер серед тисяч інших дільниць у загальному переліку всіх дільниць потрібної області й округу.

До речі, саме таким непростим способом, через півроку після виборів-2006, було виявилено, що на тій виборчій дільниці у Києві, де і автор, і його дружина, і його знайомі віддали свої голоси за певну політичну партію, у віднайденій графі значиться «0». Якщо так рахують у Києві, то що ж тоді робиться в Зачепилівці, Турці чи Мурованих Курилівцях?

Ще гіршою бачиться ситуація із висвітленням результатів президентських виборів 2004 року. Лише результати переголосування ІІ туру, коли головою ЦВК став Давидович, представлені у такому ж «урізаному» вигляді, як і результати пізніших років. Результати ж І і ІІ туру — в цей час головою ЦВК був відомий «підрахуй» пан Ківалов — мають «обрізаний» вигляд, з ними можна ознайомитися лише на рівні округів та областей.

Просунутий інтернет-користувач запитає: «Невже сучасні українські програмісти не доросли до того, щоб забезпечити важливий державний орган такою інформаційною системою, яка б максимально інформувала виборців України щодо результатів виборів»?

Відповідь на це запитання було дано ще 2002 року, адже результати парламентських виборів того року за простим запитом можна було отримати по будь-якій територіальній одиниці: хочеш — ось тобі результати по Житомирській області, хочеш — по Жмеринському виборчому округу.

Чому ж тоді така інформаційна система не функціонувала в наступні роки? Бо тоді б існував ризик того, що якийсь там «Данило Пупченко» просто так, граючись, зайде в інтернет і виявить, що в його рідному селі Первозванівка під Кіровоградом 2002 року з 1167 проголосованих бюлетенів 728 (62,4%) було визнано недійсними, а перше місце посіла партія влади (тоді — блок «За Єдину Україну»), за яку ніхто, крім голови сільради та його дружини, не збирався голосувати, але це не завадило йому (блоку) посісти перше місце з результатом 24,7%.

Або ж така собі «Дарина Дунченко» несподівано виявить, що в її рідній Михайло-Ганівській сільраді, що під Конотопом, під час виборів спостерігалася нечувана явка — 99,5% — і була майже повна одностайність — більш як 90% земляків проголосували за дві партії «влади» (73% — за «Єду», понад 17% — за СДПУ(О)), яких всі напередодні голосування кляли на чім світ стоїть.

І подумає тоді Данило: невже після мого від’їзду в селі залишилася лише третина грамотних людей, та й тим чомусь «заступило» так, що проголосували за «Єду»? І міркуватиме тоді Дарина: як так сталося, що навіть «дід Панас із бабою Палажкою», які й за комуністів не ходили голосувати, пішли на вибори, а все село за одну ніч змінило свої електоральні симпатії?

Так ось, щоб «Данило й Дарина» спокійно спали і не переймалися зайвими клопотами, ЦВК зразка 2004 року взагалі закрила доступ до першоджерел виборчої інформації, а ЦВК зразка 2006 — 2007 рр. ніби й привідкрила, але ускладнила їх настільки, що легше піти до будь-якого столичного архіву чи великої бібліотеки й переглянути підшивки усіх районок, які публікували результати голосування на місцевому рівні, аніж відшукувати, а потім іще й перераховувати потрібну інформацію на сайті, бо у відсотках первинну інформацію не представлено. Як то кажуть, менше знаєш — краще спиш.

СКІЛЬКИ В УКРАЇНІ БЕЗСМЕРТНИХ?

Це питання стосується аж ніяк не відомого політика, а тих людей, які живуть довго-довго і не помирають, принаймні, на папері. Поставити запитання саме таким чином змушує два достеменних факти, які вступають один з одним у суперечність.

Так, зокрема, достеменно відомо, що ще з часів раннього «кучмізму», тобто з 1994 року, чисельність населення України неухильно скорочується на 300 — 400 тис. осіб щорічно. Так само достеменно відомо, що кількість виборців в Україні протягом 1998 — 2007 років становить незмінно 37,5 млн осіб, відхиляючись у той чи інший бік не більш як на 100 — 150 тис.

Зрозуміло, що в окремо взятих регіонах протягом певного періоду і справді може спостерігатися така ситуація, коли на тлі загального незначного скорочення чисельності населення відбувається незначне зростання кількості виборців — за умови, якщо в той час, коли народжувалися особи, які нині досягли 18-річного віку, народжуваність була суттєво вищою, ніж тепер; тобто когорта 18-річних цього року перевищує кількість померлих, тоді як кількість новонароджених менша, ніж кількість померлих.

Зокрема, така ситуація і справді характерна для частини областей Західної України, де ще у 80-ті роки народжуваність була значно вищою за нинішню.

Водночас я так само, як і багато інших дослідників, дивувався і продовжую дивуватися: як так, що навіть у тих регіонах України, де скорочення населення почалося ще у 70 — 80-ті роки, а нині депопуляція набула таких масштабів, що на одного народженого припадає до трьох померлих, кількість виборців залишається практично незмінною, а в необхідні виборчі періоди може навіть зростати?

Наприклад, ще за часів головування у ЦВК пана Рябця кількість виборців між І і ІІ турами президентських виборів 1999 року зросла майже на 200 тисяч, в одній лише Донецькій області — на 60 тисяч. Чи пам’ятає хто, як звали тодішнього голову адміністрації цього регіону? Якщо ні, то нагадаємо — так само, як і нинішнього прем’єр-міністра.

Згідно статистичних даних ми бачимо, що на тлі того, як за останні майже десять років чисельність населення скоротилася на 4 млн, кількість виборців не просто не зменшилася, а навіть дещо зросла. Як то кажуть, «що сильніше ви збрешете, то швидше вам повірять».

Якщо припустити, що цифри, наведені в обох рядках таблиці є точними, то це означає, що щороку в Україні помирає рівно стільки виборців старшого віку, скільки молодих людей сягає виборчого віку. Решта ж померлих — приблизно половина всієї кількості — припадає на населення, що не досягло виборчого віку.

Насправді ж це означає, що в нашій державі, так само як і в безсмертному романі нашого земляка Гоголя, на обліку в місцевих органах влади стоїть чимало «мертвих душ». Але й найсміливіша фантазія не могла б уявити такі масштаби — щонайменше 3 млн осіб. За дивним збігом обставин саме на таку величину змінилося співвідношення голосів, поданих за кандидатів у президенти Ющенка і Януковича під час переголосування ІІ туру президентських виборів, при цьому не так багато додалося Віктору Андрійовичу — якихось 800 тис. голосів, тоді як до Віктора Федоровича потрапило аж 2,2 млн. Може, саме тут, як казав перший і останній президент СРСР, «собака порилася».

Таке враження, що інформація про реальну кількість виборців в Україні належить до найважливіших державних таємниць, бо є «таємною зброєю» масового голосування за необхідні партії та блоки. Використовувати цю зброю може лише вузьке коло посвячених у владу адептів, які й вирішують, де, як і коли можна застосувати її «на користь суспільству». Зважаючи на те, що наразі у таємницю посвячено щонайменше троє суб’єктів, зброю доводиться застосовувати вибірково (в місцях тотального контролю) і лімітовано.

Автор готовий повірити у чесні вибори тоді, коли всі цифри «гратимуть», а кількість виборців якось корелюватиметься з кількістю населення.
Віктор Шишацький

• Попередня
• Наступна

КОМЕНТАРІ