«Життя в мене, як кропива, – голими руками не візьмеш, – дід Станіслав жадібно затягнувся цигаркою, і чи то від їдкого диму, чи від душевних мук на зарослу чоловічу щоку вибігла непрохана сльоза. – На світ Божий з’явився перед війною. Весь вік прокалатав у колгоспі. Тягнув із усіх жил... Маю орден за комбайна, чотири медалі, а добра доля обминала стороною»...
ВОНО прийшло в їхню родину не раптово. Вони чекали його з весни. Посадила Міля Кукавська картоплю та й злягла. Хвороба точила її зсередини. В’янула на очах. Добре, що хоч Валя додому повернулася – все ж підмога батькові. Дарма, що дочка глухоніма.
– Мама корову Волгу доїть, а я козу Зірочку, – виказує сімейні «таємниці» семирічна Діана. – І так нап’ємося молока, що і їсти нічого не хочеться...
Маму поховали. Кілька днів не дожила до своєї шістдесят першої осені. Ходили всі принишклі, з тугою в очах – за яку роботу не бралися, думками літали коло неї...
Станіслав старший від покійної дружини на вісім років. Коли вони створили сім’ю, то купили хату на краю села. Доклали рук і здоров’я, аби довести обійстя до пуття. Вийшло не гірше, ніж у сусідів.
Першою в Кукавських народилася Валя, потім Віктор і Сашко. Раділи батьки, мріяли про щастя для дітей, чекали на старість доглянуту. Не знали тоді, що лихо не лісами-полями блукає, а вже попід вікнами шмигає, як той шуляк – збиток зробить і в небо шугне...
Свята правда життя – не кажи гоп, поки не перескочиш. Однієї миті в Кукавських усе перевернулося з ніг на голову – трирічна Валя скалічіла на все життя. Відтоді невигойна рана ятрить, розриває серце дорослим, а дочка мовчки терпить і несе свій тяжкий знак долі.
– Не можу зараз ізгадати, чого тоді Валю не віддали в ясла, але недогледіли дитину, – повертається в тяжкі спомини Станіслав Віталійович. – Вона, нівроку, росла розумненькою, непосидючою і швидкою в ногах. Лишень пильнуй, аби не загубилася десь у кукурудзі на городі. Їхав нашою вулицею сусід кіньми. Став із кимось балакати — і не побачив, що Валя вчепилася за воза. Ніхто не бачив... Рвонули коні з копит, і тільки крик страшний розлігся долиною. Важке колесо розім’яло дочці груди, зачепило голівку, а якби дорога кам’яна була, то зразу і вбилася б...
Де тільки не шукали порятунку Кукавські! Валя й так толком ще не говорила, а то зовсім перестала лепетати і чути. Тричі возили її батьки в столичний науковий інститут. Там радили чекати – усе минеться з роками.
– Ми чекали, а змін на краще не було. Вдарилися до знахарок. «Виливали переляк» на яйця — і теж безрезультатно. З часом в одному полегшало – перестала дочка жалітися на головні болі.
Коли настала пора Валі йти у перший клас, відвезли її в Піщанську спецшколу для глухонімих. А це від наших Долинян — добрі дві сотні кілометрів. Душа рвалася від розпачу, а руки не підставиш... Часом здавалося, ніби щось відрізали у нас по живому. Все ми журилися з Мілею, як дочка далі має жити... А якби хто сказав, що ще й онуків вона нам народить, то ніколи б не повірив.
З ВАЛЕРІЄМ Мураховським, майбутнім своїм чоловіком, Валентина познайомилася в Піщанці. Вчилися разом, і визріло там у них кохання. Дід Станіслав каже, що в зятя до дочки і тепер не загубилося ніжне почуття.
– Коли бувають разом, то не натішаться собою – все горнуться одне до одного, про щось пальцями й губами говорять... Я трохи розумію, а більше не тямлю. Та мені що, то їхнє діло, молоде. Пристаралися трьох діток. Олі вже дев’ятнадцять. Має у Вінниці роботу і заочно навчається в Ірпені під Києвом. Віталій закінчив будівельний ліцей, Діана ходить у другий клас. Нема чого Бога гнівити, гарні онуки, роботящі, а що неслухняні часом, то забуваю...
Про весілля Валентини і Валерія ще й досі згадують у селі. Гучне застілля. Люди кажуть, що то ніби була спокута Кукавських перед дочкою за те, що не вберегли від біди...
– Валя хотіла вчитись на швачку, але чомусь її не прийняли в профтехучилище. То влаштувалася на підшипниковий завод. Став працювати там і зять. Дали їм у гуртожитку кімнату. Зараз у ній проживає Оля. Валерій знайшов таких самих глухонімих хлопців і їздить із ними на заробітки. Мабуть, непогано йому виходить, бо привозить гроші і дає Валі на сімейні витрати. Часом бере із собою Віталія. Ага, ось і внук іде, легкий на згадку...
ГАРНИЙ стрункий юнак чемно привітався. І з порога почав дідові розповідати, що ходив із мамою в школу дивитись, як виступала на концерті Діана.
– Вона у нас така самостійна, що й не знаєш, звідки це в неї. Виграла два конкурси і призи забрала...
Відчуваю, що настає той момент, коли треба делікатно запитати у Віталія, як він спілкується з батьками. Поки збирався з думками, до літньої кухні, де ми вели розмову, зайшла Валентина. Віталій швиденько, ніби кудись поспішаючи, почав представляти кореспондента. Валя спочатку зашарілася, а потім закивала головою, мовляв, пишіть, нехай знають про нас люди...
– Мене ніхто не вчив міміки, життя навчило, – каже Віталій. – Якщо їсти захочеш, то не те що пальцями рук, а й ногами просити будеш. Немає в тому жодної складності. Погано тільки, що весь час треба старатись, щоб бути перед очима тата-мами. Бо хоч і гукнеш, то не почують. І, може, від того, що в нас у хаті і на подвір’ї більше тиші, ніж в інших людей, Діана багато співає і танцює. Колись, як стану дорослим і матиму свою сім’ю, заберу її до себе, щоб ніхто не кривдив.
Віталій не зміг втриматись, аби не похвалитися, що вони з дідом і дядьком Сашком, маминим братом, гарно господарюють. Картоплю викопали, буряки занесли у підвал, зібрали яблука та грушки, горіхам дали раду. «Продамо горіхи — купимо Діані щось тепле на зиму».
СКАЗАВ це Віталій, а потім замислився і серйозно додав: «Нехай ніхто не подумає, що ми тут гірші і в злиднях живемо. У нас тато й мама найкращі у світі! Я так радію, коли бачу їх разом. Шкода тільки, що нечасто це буває. Тато аж в Одесі гроші заробляє...»
Віктор ЗЕЛЕНЮК
17-05-23
17-03-22