Близько двадцяти років тому у Лучинчику силами громади і працівників місцевого господарства було збудовано нове приміщення школи, яке є окрасою і гордістю села. З того часу випускниками навчального закладу стало не одне молоде покоління. Сьогодні ж у Лучинчицькому навчально-виховному комплексі навчається 70 дітей. На жаль, це значно менше, ніж раніше. Не секрет, що така проблема є і в інших сільських школах.
Час завжди залишає свій відбиток на всьому, чого торкається. Не обійшов він увагою і будівлю Лучинчицької школи. Близко двох років тому на вікнах спортивної зали школи через погнилі рами повипадало скло. Для того, щоб зберегти тепло, вікна накрили плівкою, але це не дало бажаного результату.
У двобої з техногенною катастрофою найактивнішу участь брали українці, серед тих 80 людей з нашого району. Це вони за першим покликом виїхали на ліквідацію наслідків аварії 2-3-го травня 1986 р. без оглядки кинулися в те вогнедишне пекло за принципом: «Якщо не ми, то хто ж?» Тому послухаймо спогади тих, хто рятував нас від захворювання внаслідок радіоактивного ураження, від повільної мученицької смерті.
День 4 листопада 2009 року став особливим для жителів села Конищів.
Через 70 років відкрилися двері нової церкви. Згадують старожили, що сільська церква була однією із найкращих в окрузі, але, на жаль, вона була зруйнована у 1939 році.
Багато хто й не вірив, що за такий короткий строк буде зроблено стільки роботи. Ініціатором і організатором робіт став Василь Васильович Нагорняк. Сільська рада виділила приміщення. З Божою допомогою, благодійними внесками керівників агроформувань, людей доброї волі, усіх жителів територіальної громади нині маємо світлу, гарну церкву. Працювали усі, можна сказати сім’ями, як, наприклад, сім’я Василя Кириловича Лічмана. Навіть посипали свіжої земельки навкруг церкви і посадили квіти. Нині пишні хризантеми гордовито квітнуть біля будови. У цей день випав перший сніг. Можливо, зовсім не випадково, а тому, щоб кожен прихожанин бачив свій слід на білому покривалі, наче добрий слід, який залишений у житті. Люди старші, молоді, діти, усі прийшли, щоб подякувати Господу за мир, за хліб, за життя. Засвітити свічку пам’яті за померлих. Можливо і стане наша церква тим корабликом, до якого може причалитись кожна душа, щоби одержати силу, віру, повернути любов до ближнього, співчуття, щирість, доброзичливість.
Валентина МАГДИЧ. с. Конищів.
У нас уже стало доброю традицією святкувати день народження села. Не був винятком і рік нинішній. Готувалися до свята всі. Так, учні місцевої школи взяли активну участь у конкурсі малюнків, творів на тему «Моє рідне село». Проводився також конкурс на кращий двір, території установ і організацій.
І не було б свято таким змістовним, яскравим, коли б на запрошення сільського голови О.М. Андрущак до нас не завітав член спілки архітекторів України Іван Петрович Лясковський. Організована ним виставка стала своєрідним екзаменом перед односельцями. Це його життєва дорога, яка наче вишитий рушник, простелилася гордо, велично. Біля кожної із робіт зупинялись люди – цікавості не було меж. На всі запитання – відповідь чітка, конкретна, відповідь спеціаліста своєї справи, людини, для якої робота стала його життям.